![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у лютому 1943 р. – мешканця Києва:
А все таки... свинство. Є відділ, так би мовити, культури – і є пристойний укр. письменник Любченко, що серйозно хворіє й ніде не працює. Як же, з чого він живе? Чи не слід було б цим зацікавитись і в міру можливого підтримати його, зберегти потрібну людину? Ні, про це відділ культури ні гу-гу. Хоч і пропадай – нам що до того? Хами, а може... вороги, україножери? Чорт їх зна! Може... і те і друге. Днями надіслали до мене Н. Калюжну, запрошують взяти участь у літерат. вечорі. От комедія! Кому цей вечір тепер потрібен – хіба що гестапо? Я одмовився, пославшись на хворобу. Так, страшенне зубожіння, людська здрібнілість. Люди є, але людей нема.
На базарі неймовірний ажіотаж. Шкляночка солі – 140 крб. Паніка в місті росте. Чутки найдивовижніші, найбезглуздіші – очевидна ворожа агітація.
А вчора Б. Винницький розповідає, що в Харкові залишилось багато населення, свідомо ждучи нову вже російську армію, нових російських порядків і благ. Так бо підготовила людей (собі ж на гірше) необачна німецька пропаганда. А німців, мовляв, підбили на це укр. націоналісти. Отже, виходить, що в німецьких обмахах винні українці. Яка дурна провокація! Тим часом чутку цю ширять. Припекло російську гадюку, вона й крутиться.
Вчора знову ходив на Поділ Вознесенським спуском. Одлига, моква, справжній березень. Між ярів – вул. Кожум’яцька, Дьогтярна, Гончарна, кривобокі будиночки, дерев’яні халупки, накопичення, тіснота, бруд і весняна вже прілість. Бліді виснажені люди, бліді обшарпані діти, хвацькі чубаті хлопці, що ходять лише серединою вулиці, затягані синьолиці дівчата з різкими рухами й верескливими голосами. Тут, по цих хатках, подвір’ях і вулицях никають самі злидні, злоба, порок і гріх. Але, по-за цим, тут почувається старий, романтикою овіяний Київ.
(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 120)
Ілюстрація: таку або майже таку панораму вулиці Гончарної можна було побачити і за часів Любченка, і на покоління раніше, але це 1983 рік. Фото з ресурсу pastvu.com.
no subject
Date: 2025-02-15 03:44 pm (UTC)Його взяли біля дому, дозволили під наглядом востаннє пообідати. Прислуга і сусіди були, м’яко кажучи, шоковані. (Деякі так злякалися, що того ж тижня поїхали геть з курорту.) Любченко поняття не мав, в чому його звинувачують, але пізніше дуже детально описав в щоденнику допит. Судячи з питань, його підозрювали саме в роботі на більшовиків. Стиль Гестапо був точнісінько такий самий, як у НКВД, підмітив письменник.
Аркадій просидів у в’язниці чотири місяці, і вийшов якраз під чергову евакуацію: в березні 1944 вже було очевидно, що більшовики візьмуть не тільки всю Україну, але й переведуть війну далі на захід. До Львова вони мають зайти з дня на день.
Письменник знову мусить брати за руку сина і тікати невідомо куди. Випереджаючи наступ більшовиків, він теж починає поступово переміщатися на захід, а йому вслід летять новини.
Наступною зупинкою Любченка стає Братислава, потім — німецькі Бад-Кіссінген, Грац, врешті Берлін: «вздовж колій сірі похмурі руїни; дуже нагадує Харків». Там він і оселився разом з сином, не знаючи, коли доведеться знову тікати.
Долітають новини про те, що українські національно-визвольні сили об'єднуються. Начебто Мельник з Бандерою змогли домовитись; об'єдналися гетьманці й УНО. Це вселяє Любченку оптимізм, незважаючи на те, що перемога Сталіна видається неминучою.
На кінець лютого 1945 Любченку призначили операцію — із запізненням на добрих три роки. Останній запис в щоденнику він зробив у лікарняному ліжку: під ніж лягати не боїться, з сином Лесиком усе добре, надворі чудова погода, майже весна. «Так буває у нас у середині квітня. Краса!» — останні слова, написані рукою письменника. Операція пройшла з ускладненнями; через три дні, 25 лютого, Любченко помер.