Епізод 396: Лесь Танюк, 30 січня 1971 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Леоніда (Леся) Танюка (1938–2016), українського театрального режисера, громадського і політичного діяча, у 1971 р. – мешканця Москви:

Доля підкинула мені два вільних дні: – я навіть вільний від «Чорта», який осідлав мене чорт-зна як, бо на квітень призначено прем’єру, а я ж репетирую у два повноцінні склади, дві різні вистави! Отож «Чорта» по боку, і віддамо долі щоденникові борги.

Місяць – просто шалений.

Звичайно ж, минув він під макабричною зіркою Курбаса. Неллин захист перетворився із захисту й оборони – на початок стратегічного наступу. Втім, це вже зараз, трохи відійшовши перевівши дух, жартую; а було ж стільки різного!

Інститут обставив усе в кращих традиціях кастової замкнутості, і це порятувало справу, бо лише три дні тому стало відомо, що були з України «не верби і тополі», а три доноси, політичного плану: від Юрія Григоровича Костюка (ну, це чоловік наполегливо постійний), від Луцького (?) і ще якийсь один, анонімний. У листі від Луцького, пересланого з Академії Наук (?), – кілька абстрактних фраз про нез’ясованість постаті Курбаса для України, крім того, «буржуазні націоналісти за кордоном» і таке інше; ну й фраза чомусь про мене, який відомий «своей формалистической постановкой классики в Одессе»; це розповів Рудницький. Він же й сказав Калашникову, що пов’язувати цього ніяк не можна, – «Я ему объяснил, что у вас все в порядке, вас пригласили в театр, вы репетируете – он согласился, что все это чушь...» (Зауважу, це сказав Костя Рудницький – член їхнього п/бюро і «підписант»!)

Юрій Сергійович Калашников головував традиційно, і був ніби веселіший звичного; враження, що він симпатизує – не темі, до теми він ніби байдужий, – а Неллі.

Захист був просто блискучий. Нелля говорила й відібрано, і – дуже твердо. Методологічно чітко. Мар’яна Строєва просто тішилась своєю підопічною; Строєва – офіційний керівник дисертації, і вона в грудні дуже переживала з того, що віддала все на відкуп Неллі, не цікавилась і не корегувала.

Найбільший шок викликала Неллина оцінка останнього періоду Курбаса, акцент не на молодотеатрівській і березільській політичній активності (як це роблять у Москві з Мейєрхольдом, – Ростоцький, приміром, – усупереч Рудницькому!). І, звичайно, тема національного у театрі Курбаса: бідолахи не знали, на яку стати – чи то вже треба робити наголос на самовизначенні через мистецтво, на національне як на зміст, – чи то Неллина лівизна?

Але оскільки Нелля виклала все це в такій переконливій формі й так удало закомпонувала все європейським рівнем і тлом двадцятих-тридцятих, що навіть її згадка про Винниченка, Грушевського, Миколу Хвильового й навіть Йосипа Гірняка (боже, як мучився згадкою про Гірняка український інститут!) не прозвучала «опрометчиво».

Захист вийшов чудовий.

Крім Неллиного виступу, абсолютно несподівано прозвучав Пархоменко. Навіть я вражений різкістю його виступу. Мало хто й з березільців на Україні відважився б нині на такий тон, на таку оцінку сучасної української ситуації! Той самий Михайло Микитович, який так переживав, читаючи дисертацію, що по ньому йшли плями. Той самий Пархоменко, який жахався, коли Нелля вимовляла уголос прізвище Грушевського й Хвильового – і показував на стіни – ви що, не знаєте, де ми знаходимось?! (а Нелля говорила з ним у приміщенні Академії, де він працює, – це Академія суспільних наук при ЦК КПРС!..)

Нищівний щодо нинішнього й тодішнього українського офіціозу, Пархоменко задав тон, після чого всі інші сприйняли це як «політику партії», «голос Кремля» – і пішло! Хайченко, дирекція, Дмитрієв, люди з інших секторів були просто здивовані такою «зеленою вулицею» Курбасові. Дуже гарно все продумали – і Дейч, і Пархоменко, і Нелля. Звичайно ж, коли прозвучали відгуки Завадського, Смолича, Бажана, коли з’ясувалося, що тему й дисертантку «підтримують і Москва, і Київ, і Харків, і Львів, і Одеса» (дуже добре написали офіційний відгук від Харківського інституту культури – Айзенштадт і Чмихало!), все пішло о’кей...

Було настільки гарно, що дехто запропонував оцінити дисертацію Корнієнко не як кандидатську, а відразу як докторську... це прозвучало кілька разів!

Радий і пишаюсь. Наприкінці Нелля подякувала не тільки всім, хто так чи інакше сприяв захистові – а першою назвала родину, тобто нас із Оксаною. Звичайно ж, згадала добрим словом усіх – від пані Орисі до Гната Ігнатовича, цілий букет курбасівців, по всій географії...

Спасибі Наталі Борисівні Кузякіній. Хоч вона й філолог, їй вдалося переступити через свої учорашні претензії до Курбаса, який, писала вона, «націоналістично вплинув на радянського драматурга Куліша» (якби не Курбас і не Хвильовий, Куліш не зазнав би кризи»; – було, було в неї таке, лише останнім часом вона справді наближається до театру, до Курбаса, через яких переосмислює і Куліша, якого раніше безбожно спрощувала!)...

Зауваження в неї слушні, вона вимагає чіткішого апарату, більшої ставки на документ (ось тільки чому документам для неї є преса перебріхана й цензурована преса 20-х і 30-х?).

Ну, та це все на потім. Неодмінно позбираю докупи всі матеріали Неллиного захисту, завтра це вже буде історією і потребуватиме доказу, бо кожна десятирічка ревізуватиме Курбаса на свій лад і смак, «применительно» к «линии партии». І настанова Кузякіної про документ – слушна; навіть у тому сенсі, які зауваження вона робила, сама.

Гуляли ми весело – у Кузнецової Ольги, у неї величезна квартира в будинку ВТО у центрі Москви; дівчата були щасливі, хлопці – дотепні, а я навіть випустив до цього акту окрему стінгазету з комедійними текстами на тему курбалесії.

Отже, цей раунд позаду, зупинка тепер за малим – щоб затвердив ВАК, бо українські «благодійники» не дріматимуть, йосипенківщина процвітає.

Маю всі підстави радіти ще й тому, що ми встигли зробити цей захист зараз. У мене враження – іде не до лібералїзації, і кожен втрачений тиждень може виявитись катастрофічним. Абсолютно зрозуміло, що в Києві – сьогодні! – її захист був би неможливий. А сюди, до Москви, ще, «бризки українського шампанського» не долетіли.

(Лесь Танюк, Твори. Щоденники без купюр, Т. 27, 1971 р. (січень-липень), упорядкування Неллі Корнієнко, Оксани Танюк (Київ: Альтерпрес, 2013), с. 50–53)

Ілюстрація: малюнок Валентини Чорноморченко.

Comments

[paserbyp]

Народився 8 липня 1938 року на Київщині в родині вчителів. Під час німецько-радянського збройного конфлікту 1941–1945 років перебував разом з батьками у концтаборах Німеччини.
У зв’язку із забороною проживати після війни у Києві, сім’я Танюків оселяється на Волині де пройшло дитинство і юність майбутнього митця.
Після закінчення середньої школи у Луцьку Лесь Танюк працював ливарником-формувальником на заводі ім. Хрущова, і, заробивши трудовий стаж, поступив до Ківерцівського технікуму з підготовки культурно-освітніх працівників (нині – Волинський коледж культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського). Згодом був прийнятий в акторську трупу Волинського обласного музично-драматичного театру (Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка), де працював упродовж 1957-1958 років.
З 1958 по 1963 рр. Л. Танюк здобував вищу освіту в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (нині – Київський національний університет театру, кіно і телебачення). Навчався на курсі учня Леся Курбаса – видатного українського актора і режисера Мар’яна Крушельницького.
На початку 1960-х Лесь Танюк був обраний головою Клубу творчої молоді м. Києва, навколо якого гуртувались студенти київських вишів, а також майбутні відомі дисиденти-шістдесятники: літератуознавці, поети, художники, вчені. Членами Клубу, зокрема, були Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Станіслав Тельнюк, Алла Горська, Віктор Зарецький Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Сергій Білокінь, Мирослав Пиріг та ін. При Клубі Л.Танюк створив авторську студію, в якій ставив п’єси І. Драча, М. Куліша, Б. Брехта. У театрах Львова, Одеси, Харкова здійснив постановки низки вистав, сред яких – «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Маклена Граса» М. Куліша (обидві – 1963), «Правда і кривда» М. Стельмаха (1964).
Через переслідування з боку місцевої влади Лесь Танюк виїхав до Москви, де працював режисером у Московському художньому академічному театрі ім. М. Горького, Московському драматичному театрі ім. К. Станіславського, Московському драматичному театрі ім. О. Пушкіна, Московському академічному театрі ім. В.Маяковського, театрі ім. Моссовєта, Центральному дитячому театрі. Вів правозахисну діяльність, багато перекладав. Його творчий доробок у галузі перекладу складають твори Шекспіра, Аполлінера, Гейне, Тагора, Піранделло, Брехта; монографія Городона Крега «Про мистецтво театру»; романи Джойса Кері і Жозефа Кесселя; п’єси драматургів народів СРСР, Польщі, Болгарії, Німеччини.
Серед театральних постановок московського періоду (1965–1986) найбільш відомі – «Гусяче перо» С. Лунгіна (1965), «Казки Пушкіна» (1966), «Пітер Пен» Дж. Барі (1968), моновистава «Цар Федір Іоанович» О. Толстого, «Пан де Пурсоньяк» Ж.-Б. Мольєра (1971), «Мораль пані Дульської» Г. Запольської (1976), «Принц і жебрак» М. Твена (1980) та ін.
За виставу «Казки Пушкіна» Лесь Танюк був висунутий на Державну премію СРСР (1967-1968), але через підписання листа на захист дисидентів Володимира Буковського, поета Юрія Галанского та Олександра Гінзбурга його ім’я виключили зі списку.
Загалом, режисерський доробок Леся Танюка складає понад 50 спектаклів, поставлених на сценах театрів України й Росії, проте більша половина з них була заборонена цензурою. Під забороною опинились і поетичні збірки Л. Танюка: «Червона калина» (1960–1961), «Я вчора був Гамлет» (1963–1968), поэма «Натюрморт».
Серед виданих книжок – збірка поезій «Сповідь» (1968 р.), «Мар’ян Крушельницький» (1974), «Хроніка опору (Матеріали ГКЧП)» (1991), «Монологи: театр, культура, політика» (1994), «Хто з’їв моє м’ясо?» (1994), «Парастас» (1998), «Лінія життя» у 2-х томах (2004), «Кому закони не писані?» (2003), «Vita memoriae» (2017) та ін. Із 2004 р. виходить у світ 60-томне видання «Щоденників», які Л. Танюк вів упродовж 50 років. На сьогодні вийшло друком 37 томів, у яких висвітлено історію народження й погрому шістдесятників, опубліковано документи самвидаву, епістолярію, матеріали закритих судів над дисидентами.

У середині 1980-х років Лесь Танюк повернувся до Києва. З 1986 по 1988 рр. працював головним режисером Київського молодіжного театру (нині – Київський академічний Молодий театр). Організовував і проводив надзвичайно популярні на той час «Київські театральні вечори».

У 1989 р. заснував, а згодом очолив Всеукраїнське товариство «Меморіал» ім. В. Стуса (нині – Українське добровільне культурно-просвітницького правозахисне благодійне товариство «Меморіал» імені Василя Стуса).
У роки Незалежності Лесь Танюк виступав як активний політичний, громадський і культурний діяч. З березня 1990 р. по 2007 р. він – депутат Верховної Ради України, голова Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження (1990–1994), голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (1998–2006). Автор і співавтор понад 60 законів України, зокрема, «Про мови», «Основи законодавства України про культуру», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про видавничу справу», «Про театри і театральну справу», «Про Державний герб України» та ін. Загалом Л. Танюк є автором понад 3 тис. публікацій на теми мистецтвава, філософії та політики.
Був Головою Національної спілки театральних діячів України (1991–2016). Викладав майстерність актора і режисури у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Співавтор сценаріїв кінофільму «Голод-33» О. Янчука (1991), фільму-вистави «Мина Мазайло» С. Проскурні (1991), серії телефільмів із циклу «Розстріляне Відродження».
Нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого 5-го (1998) і 4-го ступеня (2005).
18 березня 2016 року внаслідок тяжкої хвороби Лесь Танюк пішов з життя. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.