![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Івана Чендея (1922–2005), українського письменника, кіносценариста, у 1979 р. – мешканця Ужгорода:
Сьогодні розпочинаються вступні екзамени до вищих учбових закладів.
Сьогодні розпочинається велике змагання не тільки молоді, але і їхніх батьків за шляхи до професій...
Василь Югас. Його один син поступив у спортивну школу до Львова, другий – поступати поїхав в університет «на професію».
– Ци хвилюєтеся, Василю, поступаючи сина? – спитав я Василя.
– Мало хвилююся... Та не дуже... Я його не посилав до університету... Що таке географія?.. Вчителем він що заробить? Якісь сто рублів, а скільки треба мучитися!.. От молодший – інше... Закінчить технікум, буде майстром, щось собі заробить... Я і старшому казав, аби ішов вчитися на пожежника до Львова. Там у мене є дядя, він би поміг. Кінчив би хлопець училище лейтенантом, призначили б на роботу і мався би непогано. Прийшов до колгоспу на провірку, побачив, що пожежний щиток не в порядку, а тут йому ящик огірків, помідорів раз-два... І маєш, уже купляти не треба... А так, що з тої географії... Не поступить, казав, що піде на механічний робити, а потім десь у вечірній поступить...
***
Мала Марійка мене тероризує не перший день, щоб їй купити веломашину. А мені хотілось би її повезти до Києва, показати їй місто натомість. Нехай були б враження від столиці республіки живі.
А Марійка – ні та й ні. Аж поки не видала:
– Я собі куплю за 36 копійок картки Києва й так подивлюся на них замість того, аби туди їхати.
Як було тут не розсміятися при винахідливій хитрості?
Ілюстрація: Дім Інвалідів на Клепарові, у 1970-ті рр. – будинок Львівського пожежно-технічного училища.
