assassins_cloak | Entries tagged with сенцов

Зі щоденника Олега Сенцова (1976), українського кінорежисера, сценариста та письменника, у червні 2018 р. – в’язня виправної колонії «Бєлий мєдвєдь» у Лабитнангі (Ямало-Ненецький автономний округ, Росія), який оголосив безстрокове голодування:

Уночі ходив у бібліотеку. Табірну, ясна річ. Наче спершу вибирав собі книги, а потім чомусь раптом почав організовувати репетиції місцевого арештантського драмгуртка – просто на тлі книжкових полиць. Навіть уві сні адміністрація не полишає спроб перефарбувати мене й схилити на свій бік. Потім, перегорнувши це сновидіння, купив собі нову машину. Але їхав чомусь на задньому сидінні, давши спершу спробувати двом друзям, що сиділи спереду. Потім, коли стали в корку біля якогось гігантського кар’єру, я попросив їх усе ж таки пустити мене за кермо. Вони знехотя вилізли з авто, а воно одразу ж, у моїх руках, поки я регулював налаштування під себе, почало трансформуватися у велосипед.

Прокинувся пізно, перед самісінькою ранковою перевіркою, а до цього вставав за необхідності здебільшого як на автоматі. Виспався й нормально почуваюся. Оманливої бадьорості – доктор називає її псевдоейфорією – я вже не відчуваю, головне, що погано не зранку, а лише надвечір, та я вже звик до цього. Буває, що зі сну або коли просто встаю з ліжка, накочується нудота й запаморочення. Та як без них? Треба підводитися акуратно. Постійна слабкість теж більше не пригнічує. Людина звикає до всього, до стану амеби – теж. Добре, що кашель уже не мучить, тільки іноді навідується зі своїми довгими прощаннями. Свербіж також минув – так само несподівано, як до того напав. Отже, загалом усе дуже непогано.

На вулиці літо скінчилося, знову осінь: хмари, дощик і вітер поривами. Тепло ще тримається, але, якщо так буде й далі, то надовго його не вистачить. Близько +20 – і за бортом, і всередині мого корабля. Поки що комфортно, але чого-чого, а стабільності полярний клімат точно не гарантує. Як в анекдоті: «У вас там, на Півночі, літо взагалі буває?» – «Аякже, але я зазвичай цього дня на роботі». [...]

У в’язниці вистачає часу для роздумів, і висновки з них бувають дуже різними. Я, наприклад, зрозумів, що є тільки чотири головних слова й поняття в цьому світі: життя, свобода, любов та щастя. Вони ж водночас – головні мотиви всіх учинків людини, і мета, і вершина мрій, навіть якщо сама людина цього й не усвідомлює. Тут головне – не спотворювати, не вивертати цих чистих понять зворотним боком. Коли заради порятунку свого життя ти жертвуєш чужими, а не навпаки. Або, живучи в рабській, несправедливій країні, говориш про певну внутрішню свободу, але нічого не робиш, а тільки ховаєшся в кокон, – або ж виїздиш із неї геть. З любов’ю – те ж: вона не вимірюється кількістю коханок – у чоловіків, жінки ж часто плутають її з обов’язковим заміжжям, а заміжжя – з операцією із захоплення заручника. Гонитва за щастям часто обертається безконечною гонкою за грошима, як у пса – за ковбасою, прив’язаною до носа. Це – в більш амбітних, а в менш – зазвичай перетворюється на вервечку нескінченних сумнівних утіх та розваг: від обжерливості до наркотиків. Правильно пройти цей шлях дуже важко. Я стараюся, але не завжди вдається. Хоча, здається, що може бути простішим: жити вільно, любити й бути щасливим. А щоб перевірити, чи правильною стежиною ти йдеш, чи не звернув у якесь із сусідніх боліт, є хороший щуп. Після кожного такого кроку запитувати себе: чи моя совість чиста? чи затишно мені після цього на душі? чисто, світло й спокійно? Якщо відповідь «так» – значить, цей крок був зроблений у правильному напрямку. Якщо ж «ні» – значить, ти ступив не туди, і надалі треба бути акуратнішим. Стежка дуже вузька й ледве помітна, а болота – широчезні, грузькі, вони манять. У них тепло й приємно сидіти, а потім – легко навіть тонути, обліпившись липкою тванню, але ними нікуди не можна прийти, і тим більше до світла.

(Олег Сенцов, Хроніка одного голодування: щоденник, переклад з російської Сергія Осоки (Львів: Видавництво Старого Лева, 2020), с. 127–129)

Зі щоденника Олега Сенцова (1976), українського кінорежисера, сценариста та письменника, у вересні 2018 р. – в’язня виправної колонії «Бєлий мєдвєдь» у Лабитнангі (Ямало-Ненецький автономний округ, Росія), який оголосив безстрокове голодування:

Третю ніч поспіль сниться риба. Цього разу – солена й сушена. Я ходив поміж рибних рядів на якомусь базарі й придивлявся до розкладеного товару. Потім ще щось було, та цього я вже не пам’ятаю.

Зранку у вікні сонце, і наче тепло, та мене все одно лихоманить. Штормить і накриває чорна хвиля. Та якщо заплющитись, то добре видно якісь білі кола й кільця – наче довго дивився на лампочку. Але я все одно помаленьку читаю Ремарка.

Знову вражає швидкість європейської пошти: десять днів із фашистської Німеччини в Австрію, а потім у Францію йшов лист, причому три з них він блукав Парижем у пошуках німецького емігранта без адреси. І це в середині тридцятих років. У Росії через вісімдесят років лист два тижні переправляється через річку – вочевидь, уплав. І ще вразив цього разу збіг між пресою Третього рейху й сучасною РФ: «Передові газети були жахливі – брехливі, кровожерні, зарозумілі. Увесь світ за межами Німеччини зображався дегенеративним, дурним, підступним. Усі довкола тільки й думали, як їй нашкодити, тому вона змушена захищати свої інтереси...».

Галас довкола знищення Захарченка, як і очікувалося, швидко пішов на спад. Знову заговорили по телевізору про Мінські угоди, яким немає альтернативи і які не хоче виконувати заклятий Київ. Та хто розхитує ситуацію, і так зрозуміло. Путін утримує обстановку на Донбасі в стані «ні війни, ні миру» – цей стан, в принципі, його влаштовує. Він за допомогою цієї вуздечки намагається хоч якось керувати Україною, а головне – звалити Порошенка на виборах президента через пів року. Почуваюся певним невеликим елементом у цій великій грі. Ні саме слово «пішак», ні, тим більше, його суть, я на себе не приміряю і не приймаю. Або все, або нічого. Або перший, або ніхто.

(Олег Сенцов, Хроніка одного голодування: щоденник, переклад з російської Сергія Осоки (Львів: Видавництво Старого Лева, 2020), с. 234–235)

Зі щоденника Олега Сенцова (1976), українського кінорежисера, сценариста та письменника, у травні 2018 р. – в’язня виправної колонії «Бєлий мєдвєдь» у Лабитнангі (Ямало-Ненецький автономний округ, Росія), який оголосив безстрокове голодування:

Ранок розпочався з традиційного візиту ввічливості з баландною стравою. Щойно зібрався знову поспати після того, як вони пішли, аж знову зайшов черговий, цього разу з термометром, температуру міряти. Не мені, а камері. Прилад знову показав ті ж самі +16,5. Черговий однією рукою чухав потилицю, а другою стискав термометр. «Треба двері зачинити, бо дме», – вирішив він. Знову поклав термометр на стіл і зачинив робота. Не минуло й хвилини, як температура піднялася до +18. Чи то він нагрів його в руці, чи то в моїй квартирі справді потепліло, адже я тепер не так мерзну ночами, але ЧПНК [черговий помічник начальника колонії] з почуттям виконаного обов’язку, з вкрапленням дещиці турботи, пішов геть, цілком задоволений.

Уже третя ніч минає відносно спокійно, за узвичаєним сценарієм. Цього разу довгі «незасинальні» години заповнив згадуванням усіх сімферопольських генделиків та ресторанчиків, де полюбляв бувати або відвідував хоч раз, і уявляв їхні різноманітні смачні меню. Схоже, підсвідомість сплелася таки з моєю свідомістю, і вони вдвох почали потроху діймати мене цими видивами. Мовляв, нічого такого, просто кулінарна ностальгія. Але я розумію, що від вільних вишуканостей вони поступово можуть привести мене й до миски з баландними макаронами. Буду напоготові, гнатиму від себе такі думки та спогади. Зате вночі снилося море, в якійсь компанії купався й пірнав, а в воді були медузи, причому одна величезна. Потім я – якийсь різноробочий і довбаю асфальт, поряд попереджувальні дорожні знаки та якась парочка, що відволікала мене від роботи. Насамкінець: партизанський загін, засада, бій, я заліг із ППШ. Словом, як завжди, яскраво й сумбурно.

Удень невгамовний сьогодні черговий привів до мене психолога-жінку. Бесідували через решітку, яка служить другими дверима в мою камеру. Щоб убезпечити їх від мене і для таких ось випадків. Бесіди, щоправда, особливої не було, оскільки я заявив, що допомоги психолога не потребую. Тоді вона прочитала мені коротеньку лекцію, нелогічну, як і мої сни. Мовляв, на такий крок зважуються зазвичай зломлені люди, а ви не зломлений, здоров’я треба берегти, будьте розумнішим, ви творча особистість, шукайте інших можливостей і весь інший набір слів та їхніх сполучень. Це мені нагадало, як кілька разів якісь зеки, які вважали, що розумніші за мене чи що я все життя чекав на їхні поради, казали мені: нащо ти активно чинив спротив захопленню Криму, зняв би фільм про це – і було б значно краще. Ага, коли Гітлер прийшов, теж треба було про це кіношки знімати, а не танки палити, і показувати їх десь у сибірських кінотеатрах, бо де ж іще?.. З цим психологом я, до слова, вже спілкувався пару місяців тому, точніше – теж не спілкувався, бо й тоді відмовлявся. Вона тоді дивувалася: «Невже ви не хочете навіть тести пройти? Вам хіба не цікаво дізнатися про себе?». Я відповів, що все про себе вже давно знаю й в усьому в собі розібрався. «Яка ви щаслива людина», – була відповідь тієї, якій до такого результату, судячи з усього, було далеко.

Подія вселенського масштабу: мені принесли обігрівач. Не той, що минулого разу – маленький із моторчиком, а досить великий, масляний. Увімкнув; нагрівається добре – набагато гарячіше за батарею. Отже, в мою камеру прийде довгождане тепло. Це друге значне послаблення за минулі десять днів. Першим був постільний режим. Лежачи, та ще й у теплі, я тепер зможу довго протриматися. Сподіваюся. У кожному разі, з мене подячний запис у книзі відвідувачів.

Вітру сьогодні майже немає, зате ввечері пішов дощ. Постояв біля відчиненої кватирки й надихався свіжим повітрям: після дощу воно завжди чисте і приємне на запах. Уперше бачу дощ у Лабитнангах – виявляється, зима тут усе ж не вічна.

(Олег Сенцов, Хроніка одного голодування: щоденник, переклад з російської Сергія Осоки (Львів: Видавництво Старого Лева, 2020), с. 29–30)