Епізод 383: Борис Руднєв, 17 січня 1943 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Бориса Руднєва (1879–1944), українського музейного діяча, інженера, художника, у 1943 р. – директора Лебединського державного художнього музею:

Ідучи додому з Музею, зайшов до німецького ресторану. Там мені повідомив Ф. М. сумні відомості: виявляється, що наш М. анітрохи не кращий за попереднього. Ті ж грабунки продуктів та інше. Наприклад, було виписано 15 м матерії для спецівок персоналу ресторану по 320 руб. за метр, і всі ці 15 м було віддано одній громадянці, яку він (за словами Ф. М.) наблизив до себе. Потім ще на днях була якась махінація з самогоном, який возили до Харкова (60 літрів). Від усього цього можна впасти у відчай. Невже правий Розенберг, який даючи оцінку росіянам, сказав, що його вражає «дивовижна нечесність цього народу». Що ж! Наше молоде покоління – продукт виховання останніх двадцяти років. Я був би радий, якби я помилявся!

(Борис Руднев, Дневник оккупации г. Лебедин Сумской области (Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2011), с. 24. Переклад з російської)

Comments

[paserbyp]

Руднєв народився в Харківі у родині чиновника. Закінчив Харківське реальне училище, після якого вступив до Харківського технологічного інституту (механічне відділення).

Після революції у Харкові почався голод. В цей момент сестра Руднєва, яка мешкала у Лебедині, запросила його з дружиною до себе. Так улітку 1918 року подружжя Руднєвих опинилося у Лебедині. У продовольчому відношенні у місті був відносний достаток, а у культурному — ситуація погіршувалася з кожним днем. Постала загроза знищення неоціненних скарбів, що зосереджувалися в палацах навколо Лебедина, Охтирки, Глухова. Під Сумами, такі палаци стояли в Хотіні, Кровному, Токарях, Бездрику, Залізняку. Садиби грабували і розорювали, розтягували антикваріат, палали бібліотеки та твори мистецтва.

Борис Руднєв разом з Ю. І. Базавлуком, людиною також освіченою (він невдовзі очолив у Лебедині повітову владу), почали рятувати все, що можливо. Найбільше цінних речей вдалося врятувати з садиба Капністів у Михайлівці: вивезли художні меблі, живописні твори: портрети гетьманів Петра Сагайдачного, Павла Полуботка та його дружини, Данила Апостола, князя М. Г. Рєпніна, графа В. О. Капніста.

З садиби Анненкових у селі Боброве — портрет княгині Віри Іванівни Анненкової, з садиби поміщика і художника О. А. Красовського, що у Куличках — твори самого Красовського О. А., а також численні твори з його мистецької колекції. У таких садибах зустрічалися надзвичайно високі за рівнем виконання художні твори. Так, у Михайлівці три покоління володарів садиби зібрали чималу картинну галерею, куди входили твори італійської, голландської та фламандської школи XVII—XVIII ст. Про цінність колекції свідчить те, що п'ять портретів з капністівської колекції були залучені С. П. Дягілевим для виставки історичного портрета, що проходила у Петербурзі на початку століття.

Роки війни (1941—1943) для Руднєва та очолюваного ним музею були найскладнішим. (У цей період директор вів щоденник, де записував усе, що відбувалось довкола). Вказівок що до евакуації експонатів не було. Найцінніші твори сховав і відчинив музей для відвідувачів, сподіваючись що в такий спосіб збереже його від розграбування. Декілька років сам цілодобово чергував у будину музею. Лише окремі експонати були втрачені, але в цілому збереглася вся колекція. В серпні 1943 року, коли місто звільняли від німців, шість снарядів розірвались на площі перед музеєм, але музей уцілів.

Після звільнення Лебедина Борису Кузьмичу довелося писати дуже багато пояснень, чому музей працював у роки війни.

Через чотири місяці після звільнення міста 11 грудня 1944 року Б. К. Руднєв помер. Йому було 65 років.