Епізод 326: Григір Тютюнник, 21 листопада 1961 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Григора Тютюнника (1931–1980), українського письменника, перекладача, у 1961 р. – студента філологічного факультету Харківського університету:

У фізиці існує закон збереження і перетворення енергії. До людей його не можна застосувати. Я зустрічав таких, які витрачали свою енергію на визначення мети, потім переконались, що затрати не окупаються, і кинулися в інший бік. Але енергії вже не було. Це – трагедія, про неї треба буде написати.

Ігор повідав мені історію одного хворого в’єтнамця. Він помирав, але працював ще більш завзято. Йому казали: «Ви вбиваєте себе наукою, наближаєте ту хвилину, коли вченість уже не потрібна».

– Але я заражаю завзятістю інших.

Це справді героїчна (і головне не в егоїстичних цілях) затрата енергії – віддача її викреше іскру в інших. Здорово і дуже важливо.

Вчора Ігор пояснився. Він хоче бути моїм другом. Говорив про це щиро і, як усякий юнак, трохи сентиментально. Потім запропонував тост за дружбу. Я хотів спитати: «Чи не будеш ти завтра соромитися своїх сьогоднішніх почуттів?». Подібне стається після сентименту. За відвертість іноді буває також соромно і гидко на душі, як після близького спілкування з випадковою жінкою. Брудно на душі якось. Але я тост підтримав з застереженням: «За дружбу без компромісів». Зі мною вже траплялося: зізнались у дружбі і стають солодощавими, погоджуються, підтримують і захищають кожне слово, навіть якщо воно й дурне. Ігор, здається, не з таких.

Говорив про свою дружину. Внутрішньо він невинний, як нерозпущена ще квітка.

Потім говорив про письменство, багато і занадто науково. По інший бік столу сидів молодий чоловік. Слухав, слухав і втрутився.

– Коли ми наступали на Харків, мій механік вивів машину на рубіж і погнав її назустріч розривам з криком: «Хлопці, любіть життя і Росію». От. А ви про книги.

Дуже правильно. Однак...

Потім розповів, як російські солдати заступилися за німецьку офіціантку і побили американських офіцерів, які жадали її.

Потім співали українські пісні й відбивали російську. Слухав, і якось сама собою прийшла хороша, потрібна зараз новела про російську добродушність.

Співрозмовник наш виявився Героєм і з великою гіркотою розповідав про свої митарства після війни: квартира та інше. Нарікав на молодь. Не цінує вона своїх захисників. Він любить своє минуле і, напевно, живе ним. Мабуть, у кожної людини є в житті своя, нехай маленька, вершина, апогей.

Природи якось не помічав. Бачив тільки дуже синє небо в проймах між будинками. Це тому, що світла багато на землі. Зі світла все здається темнішим і небо вечорами, коли запалять ліхтарі, теж.

Треба написати повість про хлопчика 11–12 років. Війна. Каліцтво і запізнілий розвиток. Писати від «я». Епіграф з Твардовського.

(Григір Тютюнник, Бути письменником: щоденники, записники, листи, упорядкування Олексія Неживого (Київ: Ярославів Вал, 2011), с. 259–260. Переклад з російської)