Епізод 30: Анна Франк, 30 січня 1943 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у 1943 р. – мешканки Амстердама:

Я закипаю від люті й не маю права це показати. Мені хочеться тупотіти ногами, кричати, струсонути щосили матір, плакати й не знаю що через оті злі слова, знущальні погляди, звинувачення, які знов і знов щодня поціляють мене, немов стріли з туго напнутого лука, і які так тяжко витягати з мого тіла. Мені кортить гукнути матері, Марго, ван Даану, Дусселю і навіть батькові: «Дайте мені спокій! Дайте мені нарешті поспати хоча б одну ніч спокійно, щоб моя подушка не була мокрою від сліз, очі не пекли, а голова не розривалася від тупого болю! Дайте мені спокій, спокій від усього, найкраще, аби від усього світу!». Однак я не можу так учинити. Не можу показати їм свій розпач. Не хочу, аби вони бачили рани, які вони мені заподіяли. Я не знесла б співчуття й добродушного кепкування, тоді я б уже дала волю крикові!

Кожен вважає мене претензійною, коли я щось кажу; смішною, коли мовчу; зухвалою, коли даю відповідь; хитрункою, коли в мене з’являється добра ідея; лінивою, коли я втомлена; егоїстичною, коли з’їм зайвий кусень; дурною, боягузливою, підступною і т. д. і т. д. Цілий день я тільки й чую, що я нестерпне дівчисько. І хоча я регочу з цього й удаю, ніби мені байдуже, насправді воно не так. Мені хочеться просити у Бога інший характер, який би нікого не доводив до шаленства.

Але це неможливо, такою вдачею мене наділено, хоча я відчуваю, що не така вже я й погана. Я докладаю багато зусиль, аби всім догодити, а вони про це навіть не здогадуються. Нагорі разом з усіма я намагаюся сміятися, аби не виказати своєї журби.

Не раз після материних несправедливих докорів я кидала їй просто в очі: «Мені байдуже, що ти кажеш. Можеш із чистою совістю махнути на мене рукою, адже я безнадійний випадок». Після чого мені, звісна річ, доводиться вислухати, яка я зухвала, два дні на мене зумисно не звертають уваги, але потім нараз усе знову забуто й до мене ставляться, як і до решти.

Але ж не можу я один день бути вдавано ласкавою, аби другого дня виплеснути їм в обличчя свою ненависть. Я волію вибрати ліпше золоту середину, яка не така вже й золота, і не висловлюю вголос своїх думок, а стараюсь відповісти їм такою ж зневагою, з якою вони ставляться до мене. Ох, якби тільки це мені вдалося!

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 81–82. Уточнено за іншими перекладами)