![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Семюела Піпса (1633–1703), англійського політика та чиновника, у 1661 р. – Секретаря актів Королівського флоту:
Сьогодні зранку, при місячному сяйві, о 5 годині, ходив до Вайтголлу, щоб зустрітися з містером Муром, але він не прийшов, як домовлялись. Я пішов на Кінґ-стріт до «Червоного лева», щоб випити ранковий кухоль, і там почув про сутичку між іспанським і французьким послами; цей день був днем прибуття шведського посла, і вони сперечалися за право перебувати на чолі процесії! Наш король, як я чув, наказав, щоб жоден англієць не втручався в цю справу, але дозволив їм робити те, що вони хочуть. Через це всі солдати в місті ходили зі зброєю весь день, дехто з окружної міліції в Сіті теж; і була велика метушня в Сіті весь день. [...] Я пішов до іспанського посольства і до французького, і там бачив великі приготування з обох боків; але французи здіймали багато галасу і більше вихвалялися, інші майже не рухались; тому я боявся, щоб їх не надто сильно перемогли.
Потім до Гардеробу, де пообідав, потім назовні і на Чіпсайді чув, що іспанці взяти гору, вбили трьох французьких коней і кількох людей, і проїхали через місто поряд із каретою нашого короля; через що, як це не дивно, все місто раділо. І справді, ми всі, звісно, любимо іспанців і ненавидимо французів.
Але я, як людина допитлива у всьому, невдовзі добрався до берега і відправився на веслах до Вестмінстерського палацу, сподіваючись, що побачу, як туди в’їжджають карети. Але посли туди вже прибули і повернулись, тож я зі своїм слугою побіг за ними заболоченими і заповненими людьми вулицями; аж доки не побачив біля Конюшень, як їде іспанська карета в оточенні принаймні п’ятдесяти вершників зі шпагами напоготові, які її охороняли, і наших солдатів, що радісно кричали. Я прослідував за каретою, і невдовзі зустрів її в Йорк-Гаусі, де перебуває посол; вона в’їхала туди з великою пишністю. Відтак я пішов до будинку французького посла, де вкотре переконався, що немає людей більш зухвалих, коли їх супроводжує успіх або якщо затія тільки розпочинається, і більш жалюгідних, коли зазнають невдачі, ніж ці люди. Адже після того, що відбулося, вони виглядали як мерці і не промовляли ні слова, тільки хитали головами.
Правда така, що іспанці не лише билися відчайдушніше, а й перехитрили їх; спочатку вони обмотали свою запряжку залізними ланцюгами, які годі було перерізати, потім поставили свою карету в найвигіднішому місці і призначили людей, щоби охороняли кожного коня, інших – для охорони карети, а третіх – для кучерів. І найголовніше, вони напали на французьких коней і вбили їх, тож таким чином французи не могли зрушити з місця.
Загинули кілька французів, один чи двоє іспанців, і один англієць від кулі. Що дуже примітно, французів було принаймні вчетверо більше, і вони мали близько 100 пістолетних ящиків, а у іспанців не було жодної рушниці; що назавжди послужить їхній честі, а для інших – ганьбі.
Отож, дуже сильно вимазаний болотом, я взяв карету і поїхав додому, де докучав дружині тим, що розповідав цю історію і захищав іспанців, а не французів. [...]
