Епізод 9: Євген Онацький, 9 січня 1930 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Євгена Онацького (1894–1979), українського мовознавця, журналіста, у 1930 р. – голови Української громади в Римі та представника ОУН в Італії:

Такого Риму я ще не бачив.

Все місто – ніби одна Різдвяна ялинка. Кожний будинок, кожна палата, кожна бідна халупка прикрашені биндами та прапорцями національних барв, а ввечорі палають вогнями ілюмінаційних лямп, свічок та каганців.

На вулицях – не протовпишся.

Ніби нараз Рим розрісся кількістю населення до размірів Лондону чи Нью Йорку. Кажуть, що 400.000 цікавих наїхало зо всіх міст і найдальших кутків Італії. Італійський уряд поробив від 30 до 70% знижки по залізницях та пароплавних лініях для всіх тих, хто хотів би приїхати до Риму на весільні свята. І от – наїхало! Приїжджі позаповнювали всі готелі, пансіони, приватні помешкання і кімнати, позаймали всі ліжка, дивани, канапки, розкидачки, – і не залишили без уваги навіть купелевих кімнат із широкими ваннами.

А на вулицях переладували всі трамваї та авта і, в непереможному бажанні все бачити, по всіх усюдах бути присутніми, повели атаку на найближчі висоти – мармурові стовпці, що відгороджують пішоходи від брукованої дороги, на рідкі лавочки, розкидані, де-не-де по пішоходах, на ще рідші сходи церков та палат. Кожне намагається пройти вперед, відсунути свого сусіда назад, і в загальному натиску навіть будинки почали б уступатися, коли б їх, з низу до самого верху, не стримували в кожному вікні і в кожних дверях сотки своїх глядачів.

То була зустріч королівської бельгійської родини з нареченою – королівною Марією, то були військові паради, а ось учора – фольклорний кортеж.

I Рим, вірний своїм давнім традиціям, завжди схильний до видовищ, всі ці дні живе, можна сказати, тільки очима (якщо забути про ноги!)

Зрештою, має рацію. Чому не подивитися, – особливо, коли видовища перевищують своїми ефектами і найбільші сподіванки. І це особливо треба сказати про фольклорний кортеж. Тут його неможливо описати, бо ніяке перо не змогло б передати всієї краси й ріжноманітности всіх отих одягів. Це – треба бачити. Бодай у кінематографічній, передачі, хоча і там загубиться головна краса – барви.

[...] Артистичні прикмети народу ніколи його не зраджують, і там, де одні групи проходять поважно й сумирно, інші виявляють всю силу свого темпераменту й мистецької кебети.

У багатьох групах фігурували музичні інструменти невідомих мені форм і згуків, – і особливе враження справила ціла оркестра, складена з самих сопілок.

Велику ролю відогравала в багатьох групах дуда, чи кобза, що досі в Італії дуже поширена по селах.

Від часу до часу кортеж спинявся, і тоді музики починали грати своєї, а танцюристи, захоплені загальним піднесенням та увагою тисячного натовпу, починали танцювати свої характерніші танці. Яке було моє здивування, коли в одній групі, походження якої я так і не міг встановити, – якийсь маленький хлопець ушкварив танець, що, як мені здавалося, нічим не ріжнився від нашого козачка. I музика була подібна, і всі ті, що дивилися, – так само, як і у нас, – відбивали ритм, плескаючи в долоні...

[...] Я не мав можливости пройти на п’яццу дель Квірінале, куди простував кортеж, і де представники міст і провінцій складали перед королівською трибуною на руки нареченим свої фольклористичні дарунки. Проте, з журналістичного обов’язку зареєструю два цікаві епізоди, що внесли симпатичну веселу нотку в урочисте прийняття. Серед ріжних дарунків, що принесла з собою Льомбардська група, була пара голубків, і дівчата, проходячи повз королівську трибуну, випустили їх на волю, а голубки, злякані всією церемонією і незвичайністю обстанови, посідали... один на парасольку королеви, а другий на берет короля.

Другий епізод трапився з маленьким хлопцем (чи не тим, що танцював «козачка»?).

Королевич і королівна, отримуючи дарунки від кількох дітей, що приймали участь в деяких групах кортежу, невідмінно їх цілували. Коли ж вони поцілували й цього хлопця, вбраного за середньовічного пажа (джуру), – той, порушуючи всі приписи двірської етикети, і на превелике замішання і переляк аґентів поліції і порядку, поліз просто на королівську трибуну і почав обходити всіх коронованих гостей, щоб вони його цілували... Інцидент закінчився загальним сміхом.

Після фольклористичного кортежу я ще довго блукав містом. Мушу ствердити враження кількох попередніх днів: народ, усе населення Риму бере живу участь у династичному святі, виявляючи непідроблену радість і веселість. Італійський натовп дуже приємний, – він весь грає, як молоде вино. Жарти і сміх було чути по всіх усюдах. Італійці ніби раді, що можуть і самі повеселитися і інших звеселити, і тому експансивно відгукуються на кожну нагоду виявити свої чуття.

На п’яцца Венеція, в самому осередку міста, натовп спинив якесь авто і почав вітати його пасажирів окликами «еввіва!» та вимахуванням капелюхами. Щоб не відстати від інших, махнув і я разів два капелюхом, але потім скільки не розпитував, не міг дізнатися, хто ж то власне був: ніхто з присутніх не знав.

Але хтось зауважив:

– Мабуть, хтось із королівської родини!

І цього вистачало...

(Євген Онацький, У вічному місті: записки українського журналіста. Рік 1930 (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 24–29)

Ілюстрація: спадкоємець італійського престолу кронпринц Умберто та бельгійська принцеса Марія Жозе у день весілля.