![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Мар’яна Брандиса (1912–1998), польського письменника і перекладача, у 1977 р. – мешканця Варшави:
Фільм Вайди «Людина з мармуру» допустили до трьох кінотеатрів (перший тиждень його показували тільки в одному, що спричинило дикі битви за квитки) і гучно розрекламували у пресі. Влада знову була змушена змінити хибну позицію під тиском громадської думки. А своєю чергою, я взагалі не розумію, чого вони так завзялися на ту «Людину з мармуру». Адже, за всіх своїх дражливих одкровень, це якась поліпшена версія соціалістичного реалізму (Януш Мінкевич щиро мені ствердив, що це найкращий комуністичний фільм). Вони могли сміливо проковтнути його «дражливість» і визнати його з якнайкращим виразом обличчя. Але безсумнівно, певні незрозумілі для нас антипатії в царині культури відображають якісь складні ігри між конкуруючими фракціями в політичному керівництві. Це відбувається на засадах відомого анекдоту про візників: «Ти мого пасажира батогом, то я – твого». [...]
