Епізод 513: Олекса Грищенко, 27 травня 1920 року

Зі щоденника Олекси Грищенка (1883–1977), українського художника і мистецтвознавця, у 1920 р. – мешканця Константинополя:

Їду на острови. Переривчаста травнева злива. Все сіре, величне, цікаве. Паровик пропливає перед Скутарі, яке зникає в зелені, за чорними сильветками кораблів, білою парою, синіми горами, посрібленими хмарами. Зграя чайок пролітає вихром понад морем. Скоро вигляне сонце. Велика сіра хмара сідає на церквах Святої Софії, Святої Ірини, Ахмедії. Вона перетинає своїм трагічним крилом колони мінаретів. Яка глибінь, яка шляхетність справжніх венеційських кольорів – рожевого, жовтожарого, жовтого, й синюватої зелені!

Сонячний промінь освітлює ріг Сераю. Він посувається поволі мерехтячи, вперед, запалює і грає барвами. Свята Ірина випромінює між рожевими тонами. Коли вона погасає, запалюється Свята Софія, Ахмедіє виблискується з своїми численними й стрункими мінаретами. А ген-ген далеко, в синюватому просторі суворі бані зникають, ніби перекинені келихи, розтушованим малюнком біля візантійських мурів.

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 105–106)

Ілюстрація: Олекса Грищенко, «Айя-Софія», 1920 р.