Епізод 299: Олесь Гончар, 25 жовтня 1984 року

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Іноді можна чути, що сучасне робітництво байдуже до української мови. Неправда! Вигадка перевертнів-відщепенців...

Ось телепередача вечірня. Цех. Робітниця, літня жінка, в темнім робочім халаті. До неї звертається жевжик-кореспондент, як водиться, на «общепонятном»:

– А есть ли у вас любимая песня?

– Є. – Жінка дивилася на цього нікчему з суворим усміхом.

– Какая же?

Жінка знов глянула на нього трохи звисока і мовби повагалася мить, чи й варто ділитися з цим жевжиком таємницею своєї душі. А він доскіпується:

– Ну какая же?

І жінка з тією ж усмішкою (єй-же-єй, щось в ній було від усміху Мони Лізи) сказала як видихнула:

– «А льон цвіте синьо-синьо...».

І жевжик, ніби ляпаса діставши, одразу перевів розмову на інше.

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 35)