Епізод 269: Світлана Князєва, 25 вересня 1990 року

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1990 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Льоня не встиг на похорон Сергія Йосиповича і дуже переживав з цього приводу. А на сороковий день після кончини Параджанова на нашій кіностудії відбувся молебень за ним. Перед цим показали двосерійний документальний фільм про Сергія Йосиповича. Для багатьох, у тому числі для нас з Леонідом, смерть Параджанова – страшне горе. Це настільки непоправна втрата, що й писати про це неможливо... Унікальна людина, геній! Навіть смертю своєю він приніс благо кіностудії імені Довженка. На територію кіностудії приїхали представники духовенства, щоби здійснити молебень і тим самим освятити молитвою це непросте місце. Я проридала весь молебень. На мене весь час зі здивуванням дивилися працівники кіностудії. А я нічого не могла з собою вдіяти: сльози градом котилися з моїх очей, у мене була тиха істерика... Я завжди захоплювалася Параджановим і дуже любила цю унікальну людину, страждальця, трудівника, генія, який умів «провокувати» і розкривати творче начало в кожній людині, цього Цілителя душ і тіл! Льоня, занепокоєний моїм станом, відвіз мене додому...

А вночі мені наснився сон: бачу зверху красиві пейзажі, все кольорове, яскраве, якісь замки над річкою. Уві сні до мене приходить здогад: це ж Кура і старовинні грузинські замки над нею. Згадую, що в одному з таких замків я бувала з Параджановим і Джорбінадзе, вони задумали там організувати музей народної творчості Грузії. Параджанов діставав для музею антикваріат. Я уві сні ніби запливаю в замок, проходжу залою і раптом бачу Сергія Йосиповича. Він сидить за столом, навколо нього – старовинні вази, килими, грузинська зброя, кинджали з різьбленими ручками. Я запитую:

– Як ви Там?

– Все добре. Шкода тільки, що руками нічого робити не можу. Рук у мене тут нема, – відповідає покійний Параджанов.

Його образ став танути і зник. Я прокинулась, і мене пройняла думка: «Адже Параджанов усе життя робив колажі, “творив” руками, а тепер у нього нема такої можливості, і він сумує з цього приводу...».

Цей сон мені врізався в пам’ять, надто чіткий він був і правдоподібний! Хтозна, можливо, душі, які пішли від нас, мають можливість передати нам звісточку з того боку «завіси». Я згадала сон на сороковий день після відходу Івана Миколайчука, коли він на моє питання «як ви там?» відповів: «Я не думав, що потраплю Так Високо!». І ще раз мені наснився дуже чіткий і ясний сон про Івана, я навіть телефонувала Марічці Миколайчук і розповідала їй:

– Сниться мені, що перебуваю в підземеллі і бачу Івана, він каже мені:

«Передай усім, щоб не чіпали моє серце, а то їм лихо буде, я захищатимусь!». І наче замахнувся, щоб ударити когось...

Марія Миколайчук сказала мені:

– Твій сон підтверджує моє рішення не здійснювати перепоховання! Річ у тому, що саме цими днями родичі Івана піднімали питання про перепоховання його серця на Буковині, на батьківщині, а я проти цього. Навіщо тривожити прах? Це ж треба, щоб тобі такий сон наснився! Іван знайшов можливість висловити свою думку з цього приводу через тебе!

Я теж була здивована, адже я нічого не знала про розмови щодо перепоховання...

Період підготовки до зйомок фільму «Подарунок на іменини» був у повному розпалі: шили костюми, готували реквізит, шукати карети і паровози.

Ще до поїздки до Болгарії ми з Леонідом записали новели Стефаника і пісні в моєму виконанні для телевистави «Раненько чесала волосся» на центральному українському телебаченні. Зйомки відбувались у спеціально для цього побудованих декораціях. Льоня сам монтував матеріал, і п’ятнадцятого вересня нашу телевиставу показали на телебаченні. Ми почули багато теплих слів від тих, хто подивився нашу роботу. А для мене це був, перш за все, корисний досвід роботи з текстами. Я тепер знаю, що можу виступати на сцені з композиціями, де чергуються тексти й пісні. Це особливий жанр – моновистава, але мені він близький. Можна придумувати і складати композиції за творчістю різних поетів і навіть прозаїків... Але... Дитина змінить моє життя. Чи зможу я коли-небудь повернутися на сцену?

Так... мій теперішній стан вагітної жінки не назвеш комфортним... Все затуляє нудота. Лікар жіночої консультації обіцяє «рай» після 10–12 тижнів. А поки що зауважую за собою, що я просто перечікую. Лежу й нічого не роблю, тільки слідкую, як різні повільні, ліниві думки пропливають у голові, а я з відчуженим обличчям безрадісно дивлюся на них. Сон не сон, яв не яв...

Такий стан я відчувала доти, доки мені не наснився сон, у якому в мене нібито раптово відкрилася кровотеча. Звідкись з’явилася сива жінка в сірому балахоні і покликала за собою... Попрощалася я зі своїми батьками, і повела вона мене, ридаючу, на вулицю. І раптом я бачу, як з інших під’їздів і будинків такі ж жінки в сірому одязі ведуть дітей, старих, калік. Збираються всі одним натовпом і починають співати спільну пісню, а слова цієї пісні складає кожен «покликаний» по черзі, на ходу. Коли настала моя черга, я стала придумувати свої рядки для загальної пісні. Добре пам’ятаю стан відчаю і страшного горя, що мене покликали раптово, а я ж іще не готова до «відходу»! Прокинулась я від власних ридань... От такий сон...

«Та що ж це таке? – подумала я. – Що за песимізм? Слід витягнути себе з цього болота, як Мюнхгаузен себе витягував за волосся. Скоро почнуться зйомки, потрібно бути у формі. А як дитині в утробі? Вона ж, напевно, відчуває мій стан?». І я почала подумки розмовляти з нею: «Я опаную себе, моє сонечко! Ти зачата в любові й ніжності! І ми дуже раді тобі! Ми на тебе чекаємо! Я любитиму тебе більше за все на світі! Потерпи трохи, я усвідомлю до кінця і звикнуся з думкою, що скоро стану твоєю мамою!».

Я строго розпланувала свої справи. Тепер я щодня займаюся гімнастикою, гуляю на свіжому повітрі навколо озера, граю на фортепіано класику, малюю аквареллю, читаю духовну літературу. Мені порадити дивитися картинки із зображенням красивих дітей. Я знайшла в нашій домашній бібліотеці репродукції, на яких зображені мадонни з немовлятами. Особливо мені сподобалася репродукція з картини Аньйоло Бронзіно «Святе сімейство». На картині в центрі композиції зображено жінку в червоному платті, що сидить, біля її ніг бавляться один з одним двоє чарівних хлопчиків, а ззаду, наче на другому плані, за ними спостерігає мужній бородатий чоловік, очевидно, голова сімейства. Я поставила альбом із зображенням «Святого сімейства», яке мені полюбилося, на фортепіано і щодня милуюся малюками...

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 291–293. Переклад з російської)

Ілюстрація: фото Сергія Параджанова роботи Юрія Мечітова, 1984 р.