Епізод 190: Володимир Винниченко, 8 липня 1933 року

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1933 р. – мешканця Парижа:

Сонце. Тиша зранку. На 12 годину розгулюється східний вітер.

Так, здається, таки добре вибрано місце для роботи. «Кабінет» має деякі вади, але що є на світі без вад? Стеля торкається моєї голови, від стелі (паперової) дме теплом, сонце збоку нишпорить по руках гарячими пальцями. Але це все поправна річ: над стелею зроблено дах із гиляк порубаних арбузів і вийшов чудесний курінь, що тінню обіймає всю робітню. І простір-простір перед очима, вгорі сірувато-блакитний, внизу сірувато-синій, а від них до самої робітні зелений тин кущів.

На самотній сосні, недалечко від мене живе самотня сіґалька. Вона «працює» цілий день: пиляє дерево, швиденько, енергічно, маленькою пилочкою. Часом вона спочиває по кілька хвилин, потім знову хапається за роботу. Чи їй заливає піт очі від такої праці на такому лютому сонці?

Ескапада: вловили риби і зробили юшку з локшиною. Шлунок з гарчанням накинувся на стару звичну страву.

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 5, 1932–1936, упорядкування і передмова Ольги Матвеєвої (Київ; Едмонтон; Нью-Йорк: Смолоскип, 2020), с. 199)

Ілюстрація: подружжя Винниченків, 1940-і рр.