Епізод 147: Михайло Драй-Хмара, 26 травня 1927 року

Зі щоденника Михайла Драй-Хмари (1889–1939), українського поета, перекладача, літературознавця, у 1927 р. – професора кафедри українознавства Київського медичного інституту:

Четвер. До обіду йшов дощ і було холодно. Я не уявляв собі, як це ховатимуть Ігоря [сина Миколи Грінченка] в таку негоду. Але після обіду трохи вигодинилося й стало тепліше. О 5-й годині винесли труну з дому, й похід вирушив до Звіринецького цвинтару. За труною йшло багато людей, і грала чудово оркестра. Дітлахи, притульні й безпритульні, бігли тротуарами, вилазили на дерева й заглядали в труну. Яка в них цікавість до мертвих! І яка разом з тим байдужість! Один із хлопчаків, вилізши на дерево, голосно сказав: «Какой красивый мальчик!». Моя Оксана, якби побачила похоронну процесію, напевно заплакала б. Пройшли Липки й завернули на Московську. Через те що дорога вже була погана, труну поклали на катафалк, а похід розбився на групки, що шукали сухих стежок, ідучи попід мурами та парканами. Минули Каменівську школу, завернули ліворуч на Церковну вулицю й спинилися перед цвинтарною брамою. Потім знову взяли труну на плечі й понесли до ями. Уже вечоріло, й грозові сизі хмари насувалися з півночи. Я йшов з Колею, пригадуючи собі, коли я ще був на цьому цвинтарі. Уперше я тут був р. 1918-го, на другий чи на третій день після знаменитого вибуху на Звіринці. Тоді було тут повно набоїв і небезпечно було йти. Удруге я був тут, коли заходив до Завадинської. Цвинтар лежить на горбі, стежки слизькі, і страшно, щоб ті, що несуть труну, не посковзнулися. Підходимо до ями. Вона недалечко від стежки, під горбом, поруч з чиїмись гробками, коло яких ростуть три акації й каштан. Місце веселе. Внизу яр, а на протилежній горі Інженерна школа й Лавра. Усі прощаються з Ігорем. Льоля Бать, сестра Ігоревої матери, тужить, умліває, і їй дають води й брому. Я говорю кілька слів, прощаючись з Ігорем, згадую його стражденне життя, його сон за день перед смертю, й мимоволі виринає у моїй пам’яті Кам’янець, ясний весняний день і Аленич у труні... Я тоді теж промовляв над свіжою могилою... «Ігорю, ти ввесь час, як князь той, був у половецькому полоні, і не вдалося тобі вирватися на волю. А Ярославна плаче, виглядаючи свого князя, чекаючи свого ніжного порождення, своїх дітей, які втруть її сльози, її криваві рани... Ігорю, вона дождеться! Спи спокійно, український юначе!» Грає оркестра, і тихо спускають труну в могилу. Потім падають перші глухі грудки. Засипають яму, і через кілька хвилин над нею виростає горбочок, укритий геть увесь квітками. Помалу вертаємося додому. На вулиці зустріваємо Ігореву матір. Вона спізнилася на похорон. Біжить, закривши обличчя рукою. Коло Каменівської школи сідаємо в трамвай і їдемо просто до Колі. Там зібралися майже всі родичі. Сиділи до пізньої години й балакали, розважаючи Колю. О 12-й пішли додому. А через кілька годин, як ми потім довідалися, у Колі був сильний сердечний припадок.

(Михайло Драй-Хмара, Твори, упорядкування і примітки Сергія Гальченка (Київ: Наукова думка, 2015), с. 605–606)