Епізод 18: Аркадій Любченко, 18 січня 1943 року

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у січні 1943 р. – мешканця Києва:
 

Класична зима. Мороз останнього тижня доходив 23–25°. Сонце. Сніг іскриться, сніг понависав скрізь, рясно обсипав дерева. Ще й паморозь пухнаста! А з 4½ год. дня, як завечоріє, місяць підіймається, сяє на все небо. Київ посивів, Київ, як зачарований. Тоді, вечорами, виходжу пробігтись морозяними вулицями. Йду в ці вулиці, як у казку. Яка краса! Яка неймовірна краса! Людей на вулицях зовсім мало – оцим морозом, рипучим снігом, місячним шляхом... Яка краса! Я навіть забуваю, що маю спотворене екземою обличчя і саме тому можу вийти тільки увечері. Я, коли б це десь у полі, чи в лісі, чи взагалі на відлюдді, – упав би на коліна й молився.
 

Вчора М. Ясен-ка прислала робітницю, просить конче прийти у важливій справі. Приходжу увечорі. Виявляється: совєтський літак, що прямував до Англії, десь у Скандинавії зробив вимушену посадку. Знайдено при літунові важливі документи. СССР віддає Англії у концесію на 99 років Мурманськ і Баку. Далі ще відомості: СССР уже нема, є Росія (офіційно). Так само не червона армія, а російська. Офіцерам повернено старі права, закликано також старих усіх офіцерів (і емігрантів) до армії. Отже – старі ордени, погони, денщики etc. А жидам ордени нові, совєтські забрано, старшин-жидів з армії відкликано, всіх жидів-військових поєднано в одній окремій частині. На чолі нової Росії поки що Політбюро і Сталін. Але, очевидно, незабаром, відбудуться там глибші, принциповіші зміни.
 

Отже, у німців, що так протегували росіянам, провадили взагалі проросійську політику й самі мали на меті створювати нову Росію, – вибито з рук важливий козир. Щось мусять вони тепер зробити у противагу. Може, висунуть, піднесуть на державну височінь укр. проблему? Коли б це вела не партія (наці), що має свої непохитні постулати, а уряд народній, то, безперечно, укр. проблема давно вже дійшла б розв’язання. Проте, сама дійсність, дуже можливо, примусить і тими постулятами поступитися. Найближчий час може бути дуже цікавий, змістовний, важливий для нас, українців.
 

Десь тиждень тому – сон. У лісі театр, з ложі бенуару я бачу, як бічним входом увіходить Гітлер у синій уніформі нім. залізничників. Заля встає, вітає його вигуками й оплесками. Він починає промову зі сцени, але мені вона вже відома, нецікава, і я тихенько виходжу, щоб зробити щось важливе, а потім вернутися на кінець промови. Я певен, що встигну. Зараз же при узліссі город, а за ним хати. Поспішаю до крайньої хати, проганяю тут якихось дітей, що мені заважають, і сідаю до діла. В цей час там, де театр, – силенні вибухи, і я бачу, як розколюється земля, отой город. Але, зваживши силу вибуху, переконуюсь, що розколини сюди, до мене не сягнуть. Вибухи продовжуються, якісь люди панічно біжать, сумяття втечі, але я спокійно сиджу й перезуваюсь. Знаю, що мені треба перевзути тільки ліву ногу, та вже одним заходом наново у чистенькі онучі й шкарпетки перевзуваю обидві. Тим часом якісь молоді жінки крутяться коло мене, немов допомагають чи сприятливо слідкують. Я перевзувся, підвівся, твердо станув.
 

Вчора у Ясеницьких розмова з Марією такого характеру (вона: – мені не вірять, бо бачать мене в товаристві німців, хоч то українці в нім. формі; – хіба ж можна жити так, щоб не вірити людям?) – характеру такого, що мимоволі виникає до цієї пані упередження, повстає думка про співробітництво її з органами нім. розвідки. Дуже примітивно, наївно поводиться вона, забуваючи, що тут люди пройшли вже школу большевицького чекістського догляду. Ви, єй-право, дитина, пані Маріє, порівнюючи з тим, що ми вже тут бачили й зазнали. Ну, що ж, тим гірше для вас.
 

Кілька днів тому був Базилевський. Він недавно приїхав із Білої Церкви, був в Сквирі. Там тепер і Бутович. Там, виявляється, давно вже для мене посаду влаштували (зав. наросвіти), кімнату приготували, двічі людину до Києва по мене з належними документами присилали, але та людина не заставала нікого вдома – я тоді лежав у лікарні. А в Білій ждуть досі і ждатимуть ще місяців два-три: посада заступника редактора газети, 1200 крб. на місяць, кімната з освітленням, є їдальня для відп. робітників, у якій добре годують. Побачу – може й поїду.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 109–111)