assassins_cloak | Епізод 735: Іван Мороз, 4 січня 1943 року

Зі щоденника Івана Мороза (1922–2012), українського історика, філософа, у січні 1943 р. – командира взводу радянської армії, курсанта військового училища:

Сьогодні були на заняттях. Відкрито кажучи, половину продрімали. Старший політрук (начальник учбового відділу) перші дві години говорив все, що йому на ум взбрело. Гарно провів заняття майор Биков по тактиці і старший лейтенант Іваніцький по балістиці.

А зараз сиджу після занять вечером. Нудьга. Немає куди піти. ДКА сьогодні вихідний, в театри в місто квитків не маю. Читать устави і НСД надоїло, із художньої літератури нічого цікавого ніяк не зустріну. Остався я самотній не тільки серед людей, але й серед постійних моїх друзів – романів, повістей. Залишився мій єдиний товариш, який ніколи мені не зраджував, з яким я завжди ділився самими таємними думками і намірами. Це мій мовчазний співбесідник – мій дорогий щоденник. Він і тільки він один поділяє всі мої радощі та невдачі. Правда, за 22 рік мого життя у мене другого багато більше, ніж першого.

Завтра 5 (п’яте число), фатальний день. Рівно півтора року назад (5.8.1941 року) в супроводі скаженого танцю війни я покинув свій дім, своє село Степанівку, свої верби біля греблі на ставку і пішком відправився по шляхах невідомого.

І от ці шляхи війни привели мене в далеку Сибір, в місто Новосибірськ. А батько і мати мої залишилися на волю злої долі, а братів моїх розкидала війна не відомо куди.

Ех, війна, війна! Коли я повернуся в свою рідну прекрасну Україну? Ніколи.

Прекрасної України більше немає, вона запоганена, забруднена фріцами. Її треба вимести цупким віником, як світлицю, чисто, замазати долівку, пошкребти лави і потрусити полинем та осокою в хаті-світлиці.

(Іван Мороз, Велика війна і армія очима пересічного лейтенанта: щоденник «Ваньки взводного», редактор Оксана Плаксіна (Дніпропетровськ; Севастополь: Вебер, 2012), с. 79–80)