![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1917 р. – мешканця Полтави:
Числа 12-го [за григоріанським календарем – 25-го] в Полтаві смертельно поранено вчителя. На нього напали на вулиці солдати і проламали йому голову. Це тепер часто, і в інші часи довелось би закричати на всю Росію, що в Полтаві грабежі, вбивства, розбої набрали небувалих розмірів. Тепер нам доводиться казати, що у нас, слава Богу, порівняно тихо.
До Кості Ляховича звернулися доволі несподівано за порадою більшовики з «ради революції»: що їм робити: українці взяли гору і збираються їх заарештувати? Це їм, зрозуміло, не подобається. Погрожують з цього приводу страйком водотягу й електрики. Їм це здається «доцільним»: якщо заарештують кількох людей з «ради», то нейтральне населення в 60 тисяч залишиться без води і без світла. У місті запанувала тривога. Вчора раптом вода вичерпалася і не йшла з кранів. Думали – це початок. Виявилось, однак, що це лише наслідок обивательських острахів: стали запасатися водою і її не вистачило. До честі робітників, вони заявили, що страйкувати не мають наміру і що до цього їх можуть змусити лише силою. А сили у більшовиків нема. Їхній «уряд» паралізований: вбили загальноросійський патріотизм, витравили свідомість батьківщини в робітничій і солдатській масі і тепер обласні патріотизми поборюють їх усюди. Навіть Рада, яка тримає себе без гідності, крутиться, лицемірить, вступає в угоди і зраджує їх, все-таки силою речей бере гору. За інших рівних умов (та сама деморалізація мас) на її боці одна перевага: відчуття батьківщини, – і більшовики роззброюються як стадо.
Росія тепер, наче хробак, розрізаний на шматки. Кожна частина живе власним життям. Козаки оголосили свою «республіку надалі до возз’єднання з Росією». Українці цього уникають. Колись Франко до ювілею Міцкевича написав нетактовну статтю: Міцкевич – поет й ідеалізатор «зради». Це було нетактовно, але в цьому була частка правди. У присвяті своєї поеми «Петербург» він каже «друзям москалям»: «Підступно, в кайданах повзаючи, я з деспотом хитрував, але вам усі таємниці почуттів відкрив я вдячно».
Українці не можуть застосувати до себе цей останній вірш. Україна за традицією теж раз-по-раз хитрувала і зраджувала. І тепер вона продовжує цю традицію стосовно і революційної Росії. Носяться страшелезні чутки про зносини Ради з австрійцями, слід уважати, неправдиві. Але, у всякому випадку, вони не говорять також, чесно і відверто, про возз'єднання з новою Росією. Недаремно тепер в ролі національного героя все виразніше виступає фігура Мазепи, від якого ще недавно величезна більшість українців відхрещувалася. У своїй статті «Котляревський і Мазепа» я цілком щиро сміявся над страхами, що віяли над старим «мазепським дворищем». Тепер не знаю – чи написав би я цю статтю. Нещодавно шляхетний Науменко вийшов з Ради, посилаючись на традиції свого гуртка – гуртка драгоманівців, що твердо трималися певної лінії відносин. «Батько Грушевський» теж вельми недвозначно висловлювався проти «самостійників». Тепер батько крутиться і пливе за течією. І все-таки той здоровий елемент, який є у відчутті батьківщини, надає Раді сили в боротьбі з більшовизмом. І слід думати, що про жодне «відокремлення» і приєднання до Австрії мови не буде. А розумна федерація – це безсумнівне майбутнє вільної Росії.
У Полтаві всі живемо без газети... Петербурзькі теж зачавлені. А «Киевская мысль» виходить вільно, попри те, що тримається опозиційно і до більшовиків, і до Ради.
(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)
(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 55–57. Переклад з російської)
