![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Олега Сенцова (1976), українського кінорежисера, сценариста та письменника, у червні 2018 р. – в’язня виправної колонії «Бєлий мєдвєдь» у Лабитнангі (Ямало-Ненецький автономний округ, Росія), який оголосив безстрокове голодування:
Уночі ходив у бібліотеку. Табірну, ясна річ. Наче спершу вибирав собі книги, а потім чомусь раптом почав організовувати репетиції місцевого арештантського драмгуртка – просто на тлі книжкових полиць. Навіть уві сні адміністрація не полишає спроб перефарбувати мене й схилити на свій бік. Потім, перегорнувши це сновидіння, купив собі нову машину. Але їхав чомусь на задньому сидінні, давши спершу спробувати двом друзям, що сиділи спереду. Потім, коли стали в корку біля якогось гігантського кар’єру, я попросив їх усе ж таки пустити мене за кермо. Вони знехотя вилізли з авто, а воно одразу ж, у моїх руках, поки я регулював налаштування під себе, почало трансформуватися у велосипед.
Прокинувся пізно, перед самісінькою ранковою перевіркою, а до цього вставав за необхідності здебільшого як на автоматі. Виспався й нормально почуваюся. Оманливої бадьорості – доктор називає її псевдоейфорією – я вже не відчуваю, головне, що погано не зранку, а лише надвечір, та я вже звик до цього. Буває, що зі сну або коли просто встаю з ліжка, накочується нудота й запаморочення. Та як без них? Треба підводитися акуратно. Постійна слабкість теж більше не пригнічує. Людина звикає до всього, до стану амеби – теж. Добре, що кашель уже не мучить, тільки іноді навідується зі своїми довгими прощаннями. Свербіж також минув – так само несподівано, як до того напав. Отже, загалом усе дуже непогано.
На вулиці літо скінчилося, знову осінь: хмари, дощик і вітер поривами. Тепло ще тримається, але, якщо так буде й далі, то надовго його не вистачить. Близько +20 – і за бортом, і всередині мого корабля. Поки що комфортно, але чого-чого, а стабільності полярний клімат точно не гарантує. Як в анекдоті: «У вас там, на Півночі, літо взагалі буває?» – «Аякже, але я зазвичай цього дня на роботі». [...]
У в’язниці вистачає часу для роздумів, і висновки з них бувають дуже різними. Я, наприклад, зрозумів, що є тільки чотири головних слова й поняття в цьому світі: життя, свобода, любов та щастя. Вони ж водночас – головні мотиви всіх учинків людини, і мета, і вершина мрій, навіть якщо сама людина цього й не усвідомлює. Тут головне – не спотворювати, не вивертати цих чистих понять зворотним боком. Коли заради порятунку свого життя ти жертвуєш чужими, а не навпаки. Або, живучи в рабській, несправедливій країні, говориш про певну внутрішню свободу, але нічого не робиш, а тільки ховаєшся в кокон, – або ж виїздиш із неї геть. З любов’ю – те ж: вона не вимірюється кількістю коханок – у чоловіків, жінки ж часто плутають її з обов’язковим заміжжям, а заміжжя – з операцією із захоплення заручника. Гонитва за щастям часто обертається безконечною гонкою за грошима, як у пса – за ковбасою, прив’язаною до носа. Це – в більш амбітних, а в менш – зазвичай перетворюється на вервечку нескінченних сумнівних утіх та розваг: від обжерливості до наркотиків. Правильно пройти цей шлях дуже важко. Я стараюся, але не завжди вдається. Хоча, здається, що може бути простішим: жити вільно, любити й бути щасливим. А щоб перевірити, чи правильною стежиною ти йдеш, чи не звернув у якесь із сусідніх боліт, є хороший щуп. Після кожного такого кроку запитувати себе: чи моя совість чиста? чи затишно мені після цього на душі? чисто, світло й спокійно? Якщо відповідь «так» – значить, цей крок був зроблений у правильному напрямку. Якщо ж «ні» – значить, ти ступив не туди, і надалі треба бути акуратнішим. Стежка дуже вузька й ледве помітна, а болота – широчезні, грузькі, вони манять. У них тепло й приємно сидіти, а потім – легко навіть тонути, обліпившись липкою тванню, але ними нікуди не можна прийти, і тим більше до світла.
(Олег Сенцов, Хроніка одного голодування: щоденник, переклад з російської Сергія Осоки (Львів: Видавництво Старого Лева, 2020), с. 127–129)
