![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Леоніда (Леся) Танюка (1938–2016), українського театрального режисера, громадського і політичного діяча, у 1975 р. – мешканця Москви:
Виявляється, Селезньов приїхав уже вчора, і вони з Жарковським уночі пили горілку. Порозумілись.
Мав з ним розмову. Радить мені не подавати заяви Покаржевському.
Єдине, чого я домігся – що не буде жодних переглядів. Нічого я показувати Кузенкову не буду.
Але переконаний, Жарковський усе з ним обговорив. Не на мою користь.
За обідом підсіла Менглет. Дзвонив учора Кузенков і «в лицах» переповідав, як на нього напали бандити. З метою пограбування. Один ударив кастетом у перенісся... Репетицію відмінили. Проте увечері він таки грав Чепракова – під товстим гримом...
Коли її знайомі циркачі дізнались про цю історію, дуже реготали. Виявляється, він з ними пив. А напившись, почав мірятися силою. Виникла бійка. Але носа розбив пізніше – ішов до себе в номер, упав і «поїхав носом» по мармурових сходах. Крюков: «Пахал родную русскую землю» [«Орав рідну російську землю»]. Крюков же: «А насчет ограбления и нападения – это я уже тоже применял» [«А щодо пограбування і нападу – це я вже теж застосовував»].
Це він що, про той випадок після капусника? А я тоді повірив. Та й учора повірив – про Кузю – коли Наташа Орлова сказала, що на нього було здійснено напад...
А йдеться про оранку власної долі? Ніс не найкращий для цього плуг. Тим паче ніс керівника театру.
Є щось ненормальне в тій нормальності, як на «подію з бандитами» реагувала та ж Майя Менглет. Уяви собі «пашущим землю» Станіславського. Чи Курбаса. Не вийшло. Навіть Завадського – не можу...
(Чому – «навіть»?)
Ми з Оксаною – гумористи. Просила вона мене – купи халви. Щось я там заплатив і купив. З’ясувалося – не розрахував. На ті гроші мені відважили аж два кілограми. Два величезних згортки! Тепер сидимо як змовники і ласуємо... Бо на обід нормальний грошей катма.
Селезньов – мужчина рослий, розмовляє голосно, як і належить начальникові. У міру дипломат. Переконував мене, що я «згущую фарби». Його позиція – у недовірі до трупи. По суті він має рацію: коли треба об’єднатися ПРОТИ, вони роблять це легко; але, каже, я ще жодного разу не бачив, аби трупа об’єдналась ЗА (не на раз – на тривалий час), Кузенков був ніби перший, кого з самого початку прийняли добре. І треба було бути таким бовдуром, щоби далі програвати пішака за пішаком, слона за слоном – і поставити під удар всі головні фігури!
Але який же мій подальший план? Може, не слухати Селезньова й робити своє?
Ще одна теза Селезньова: «Ваша ошибка, Лесь Степанович, в том, что Вы не хóдите к нам в Управление культуры! Надо ходить, надо разговаривать! Сделайте нас своими соратниками, а не врагами. Убеждайте нас лично» [«Ваша помилка, Лесю Степановичу, в тому, що Ви не ходите до Управління культури! Треба ходити, треба розмовляти! Зробіть нас своїми соратниками, а не ворогами. Переконуйте нас особисто»].
Та воно-то так. Інші – ходять.
Мені завше здавалось, переконувати треба акторів і публіку, – у начальства інша гра. Якщо навчишся переконувати їх, втратиш акторів.
Чи є третій шлях, який вимагає поєднувати обидва шляхи? Між іншим, це вміє робити Єфремов.
У газеті, де Уварова пише про львівський самодіяльний театр Озерова, – про з’їзд коста-ріканського комсомолу. Я мало не отетерів. Що, у Коста-Ріці теж є комсомол?
«Ну вы даёте...!»
