Походив із селянської родини. Ще в шкільні роки захопився творчістю Олеся Гончара. Пізніше дороговказами в літературі, за його власним висловом, стали «три Григорії — Косинка та два брати Тютюнники».
Вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчався на одному курсі з майбутнім класиком української літератури Борисом Олійником та відомим поетом-піснярем Вадимом Крищенком. Навчання велося російською мовою, до того ж навколо панувала атмосфера підозрілості і доносів.
Курс, на якому навчався Захарченко був особливим: серед студентів було багато молоді із сіл, яких набирали для того, щоб підготувати кадри для районних газет. Щоб якось прожити, хлопці ходили на залізничну станцію, де ночами розвантажували вагони.
Після закінчення університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав у Донецьк. Боляче переживав наступ на українську мову. «Я задихався в задушливій зрусифікованій атмосфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі», – згадував у письменницькому щоденнику.
На Донеччині зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими дисидентами. Допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба.
Тоді ж, у середині 60-х, почав цікавитися темою Голодомору 1932-1933 років. Занотовує до письменницького щоденника розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині. «Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров'ю», - згадував Захарченко.
Вступивши в 1969 році до Спілки письменників, переїхав до Черкас, де спочатку працював у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – у «Черкаській правді». Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжив збирати матеріали про голод 33-го і 47-го років і передав їх Дзюбі через Стуса.
Після арешту Дзюби і Стуса під кадебістським «ковпаком» опинився й Захарченко. У його помешканні виявили самвидав та нотатники, а також заборонену книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр».
Захарченка звинуватили у «антирадянській діяльності» за ст.62 КК УРСР і засудили на п'ять років суворого режиму. Поневірявся письменник у концтаборі №5 у Пермській області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960-1970-х років – Іваном Світличним, Семеном Глузманом, Ігорем Калинцем.
Членство у Спілці письменників, втрачене у зв’язку з арештом, було поновлене лише через десять років. До 1982-го ім'я Василя Захарченка було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень. Прокуратура Черкаської області реабілітувала письменника лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав.
У 1995 році Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка за роман «Прибутні люди». Його літературна праця відзначена й іншими преміями – імені Андрія Головка (1989) та імені Юрія Яновського (1991), імені Олекси Гірника (2005), імені Дмитра Нитченка (2009). У творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань. До останнього вболівав за долю держави і української мови.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2025-03-31 03:02 pm (UTC)Вступив на факультет журналістики Київського університету.
Навчався на одному курсі з майбутнім класиком української літератури Борисом Олійником та відомим поетом-піснярем Вадимом Крищенком. Навчання велося російською мовою, до того ж навколо панувала атмосфера підозрілості і доносів.
Курс, на якому навчався Захарченко був особливим: серед студентів було багато молоді із сіл, яких набирали для того, щоб підготувати кадри для районних газет. Щоб якось прожити, хлопці ходили на залізничну станцію, де ночами розвантажували вагони.
Після закінчення університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав у Донецьк. Боляче переживав наступ на українську мову. «Я задихався в задушливій зрусифікованій атмосфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі», – згадував у письменницькому щоденнику.
На Донеччині зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими дисидентами. Допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба.
Тоді ж, у середині 60-х, почав цікавитися темою Голодомору 1932-1933 років. Занотовує до письменницького щоденника розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині. «Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров'ю», - згадував Захарченко.
Вступивши в 1969 році до Спілки письменників, переїхав до Черкас, де спочатку працював у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – у «Черкаській правді». Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжив збирати матеріали про голод 33-го і 47-го років і передав їх Дзюбі через Стуса.
Після арешту Дзюби і Стуса під кадебістським «ковпаком» опинився й Захарченко. У його помешканні виявили самвидав та нотатники, а також заборонену книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр».
Захарченка звинуватили у «антирадянській діяльності» за ст.62 КК УРСР і засудили на п'ять років суворого режиму. Поневірявся письменник у концтаборі №5 у Пермській області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960-1970-х років – Іваном Світличним, Семеном Глузманом, Ігорем Калинцем.
Членство у Спілці письменників, втрачене у зв’язку з арештом, було поновлене лише через десять років. До 1982-го ім'я Василя Захарченка було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень. Прокуратура Черкаської області реабілітувала письменника лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав.
У 1995 році Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка за роман «Прибутні люди». Його літературна праця відзначена й іншими преміями – імені Андрія Головка (1989) та імені Юрія Яновського (1991), імені Олекси Гірника (2005), імені Дмитра Нитченка (2009). У творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань. До останнього вболівав за долю держави і української мови.
Помер 5 грудня 2018 року, похований в Черкасах.