Мені вдалося влаштуватися перекладачкою на лісозаводі, я знала німецьку – і зі школи, і в інституті вивчала. На той час довелося і голодувати, і шаймори є. Шаймори - це перемерзла картопля, її навесні викопують, з крохмалю роблять коржики. І лушпиння картопляне доводилося їсти. А на лісозаводі селянам за роботу давали зерно. Приїжджали німці - я перекладала, скільки їм треба "Бретт" (дошок). А жила я з сином у будинку при лісозаводі у Віри Фоминична, вдови комісара громадянської війни (її чоловік помер від туберкульозу). Якось почула від знайомого Черемовського, що він був у партизанів. А через деякий час вночі і до мене постукали - будинок на відшибі. Сказали, що партизани я впустила. Вони приходили, щоб узяти щось із одягу, продуктів. Відчинив один хлопець шафу, там висіла шкірянка чоловіка, він питає: "Вам це потрібно?" Я відповідаю: "Напевно, вам потрібніша" - і віддала шкірянку. Потім уже в загоні я бачила в ній командира роти Лешку Голощокіна.
Буквально за кілька днів прибігла з села мама і каже: "Тебе шукає поліція". Виявляється, доктор Розум лікував одного поліцая, і той проговорився, що братиму Ларису, бо багато народу навколо вчительки крутиться. А конспіратори ми, мабуть, були недосвідчені. Що ж мені робити, куди з дитиною побіжиш? Порадилася з Вірою, вирішила на неї Варлена залишити, а сама – йти. Залишила записку для Черемовського: "Сергію Костянтиновичу! Мені треба потрапити до загону" - і далі написала, у кого в Мінську зупинюся. А саме машина з дошками йшла на Мінськ - я й поїхала. Це було на початку 1943 року (а з жовтня 42-го я була зв'язковою). Черемовський знайшов мене в Мінську, сказав, що теж кидає роботу (він був дорожнім інженером) і йде до лісу. А загін дислокувався біля села Карпилівка Логойського району (потім – біля села Хоружинці). Пішли ми з Мінська пішки, дісталися села Лускове, там знайшли партизанських зв'язкових. Ті повідомили про нас у загін, і за нами приїхали, пам'ятаю, на санях ще це був початок березня.
Ми знаємо, що для фронту, для перемоги працювала вся величезна країна. Радянські солдати могли воювати, бо вони були одягнені, взуті, нагодовані. А де могли взяти одяг та продукти партизани? Тут просто життєво треба розсудити, адже у війни свої закони і партизанський загін, наприклад, у 300 чоловік треба чимось годувати. Тому й змушені були партизани йти до населення по допомогу. Але, повірте, вони свій хліб відпрацьовували, як то кажуть, згодом і кров'ю. І я всіма силами сьогодні виступаю проти тих, хто розпочинає такий антипартизанський похід.
Операція "Вівця"
Так, корів партизани брали. Спочатку вибірково, а навесні 1944-го і поспіль. Дуже тяжіли цими операціями. Розуміли, яке лихо принесуть сім'ї, слухати голосіння і благання господинь худоби, що вилучається, нестерпно. І тому йшли на всякі хитрощі, щоб не чути їх: то двері хати підопрут і господиня не встигне вийти, то розділяться, і одні, увійшовши до помешкання, відволікають господиню, доки інші виводять із хліва корову.
Довелося й мені одного разу вилучати, правда, не корову, а овець у селян свого партизанського села. Була блокада. Розвідники відлучитися за "гравію", де зазвичай видобували продукти, не могли. Начальник розвідки вирішив: "Треба взяти пару овець у своєму селі. Поїдете ви, Лариса, і Додік. Сподіваюся, зумієте вмовити". Приїхали. Зайшли до хати. Хазяїн не старий. Дітлахи, хто в колисці, хто на підлозі. Привіталися. Я розповіла йому про наше становище, необхідність допомогти тим, хто не допускає фашистів до його села, про те, що начальник розвідки особисто просить його. І господар сам зв'язав вівцю і занурився на візок. По всьому видно було, що й шкода йому її, але що ж вдієш: війна...
Заходимо до іншої хати. Живе в ній самотня здоровенна бабища, овець у неї близько дюжини. Жодні вмовляння не допомагають. Я кажу: "Додіку, дій". Баба в хлів, овець загнала в куток, заслонила своїм широким задом і виє на все село. Додік зумів відтіснити бабу і витягти вівцю. А баба волала та волала. Я не здогадалася тоді, що треба було одну ту вівцю повернути господареві, а в баби взяти дві. Шкода.
Так ось: господар першої вівці слова поганого не скаже про партизанів, а ось та баба, звичайно, твердитиме, що партизани - грабіжники та бандити, хоча завдяки їм вона не згоріла живцем.
Обережно: несумлінність!
Так, трапляються у наш час у білоруських виданнях антипартизанські публікації. Звичайно, люди повинні знати свою історію, у тому числі й негативні моменти, які є в будь-якому суспільстві, щоб не повторювати помилок. Але не можна історію переписувати наново, роблячи біле – чорним, а чорне – білим.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2025-03-30 02:40 pm (UTC)Буквально за кілька днів прибігла з села мама і каже: "Тебе шукає поліція". Виявляється, доктор Розум лікував одного поліцая, і той проговорився, що братиму Ларису, бо багато народу навколо вчительки крутиться. А конспіратори ми, мабуть, були недосвідчені. Що ж мені робити, куди з дитиною побіжиш? Порадилася з Вірою, вирішила на неї Варлена залишити, а сама – йти. Залишила записку для Черемовського: "Сергію Костянтиновичу! Мені треба потрапити до загону" - і далі написала, у кого в Мінську зупинюся. А саме машина з дошками йшла на Мінськ - я й поїхала. Це було на початку 1943 року (а з жовтня 42-го я була зв'язковою). Черемовський знайшов мене в Мінську, сказав, що теж кидає роботу (він був дорожнім інженером) і йде до лісу. А загін дислокувався біля села Карпилівка Логойського району (потім – біля села Хоружинці). Пішли ми з Мінська пішки, дісталися села Лускове, там знайшли партизанських зв'язкових. Ті повідомили про нас у загін, і за нами приїхали, пам'ятаю, на санях ще це був початок березня.
Ми знаємо, що для фронту, для перемоги працювала вся величезна країна. Радянські солдати могли воювати, бо вони були одягнені, взуті, нагодовані. А де могли взяти одяг та продукти партизани? Тут просто життєво треба розсудити, адже у війни свої закони і партизанський загін, наприклад, у 300 чоловік треба чимось годувати. Тому й змушені були партизани йти до населення по допомогу. Але, повірте, вони свій хліб відпрацьовували, як то кажуть, згодом і кров'ю. І я всіма силами сьогодні виступаю проти тих, хто розпочинає такий антипартизанський похід.
Операція "Вівця"
Так, корів партизани брали. Спочатку вибірково, а навесні 1944-го і поспіль. Дуже тяжіли цими операціями. Розуміли, яке лихо принесуть сім'ї, слухати голосіння і благання господинь худоби, що вилучається, нестерпно. І тому йшли на всякі хитрощі, щоб не чути їх: то двері хати підопрут і господиня не встигне вийти, то розділяться, і одні, увійшовши до помешкання, відволікають господиню, доки інші виводять із хліва корову.
Довелося й мені одного разу вилучати, правда, не корову, а овець у селян свого партизанського села. Була блокада. Розвідники відлучитися за "гравію", де зазвичай видобували продукти, не могли. Начальник розвідки вирішив: "Треба взяти пару овець у своєму селі. Поїдете ви, Лариса, і Додік. Сподіваюся, зумієте вмовити". Приїхали. Зайшли до хати. Хазяїн не старий. Дітлахи, хто в колисці, хто на підлозі. Привіталися. Я розповіла йому про наше становище, необхідність допомогти тим, хто не допускає фашистів до його села, про те, що начальник розвідки особисто просить його. І господар сам зв'язав вівцю і занурився на візок. По всьому видно було, що й шкода йому її, але що ж вдієш: війна...
Заходимо до іншої хати. Живе в ній самотня здоровенна бабища, овець у неї близько дюжини. Жодні вмовляння не допомагають. Я кажу: "Додіку, дій". Баба в хлів, овець загнала в куток, заслонила своїм широким задом і виє на все село. Додік зумів відтіснити бабу і витягти вівцю. А баба волала та волала. Я не здогадалася тоді, що треба було одну ту вівцю повернути господареві, а в баби взяти дві. Шкода.
Так ось: господар першої вівці слова поганого не скаже про партизанів, а ось та баба, звичайно, твердитиме, що партизани - грабіжники та бандити, хоча завдяки їм вона не згоріла живцем.
Обережно: несумлінність!
Так, трапляються у наш час у білоруських виданнях антипартизанські публікації. Звичайно, люди повинні знати свою історію, у тому числі й негативні моменти, які є в будь-якому суспільстві, щоб не повторювати помилок. Але не можна історію переписувати наново, роблячи біле – чорним, а чорне – білим.