assassins_cloak | Entries tagged with 1 травня

Зі щоденника Докії Гуменної (1904–1996), української письменниці, у 1949 р. – переміщеної особи в Західній Німеччині:

Я повинна багато чого обдумати і вияснити, як далі. Визначити свою несхибну лінію, бо в цій темноті (такій, як уві сні перед виїздом з Києва з хрестом Святої Варвари) тільки це почуття виведе. Більше ніякої поради, ніякі Люби, ніякі доброзичливці та доброчинці.

Так виглядає, що я не вилізу з табору нікуди. Тут доживатиму віка, в богадільні. Все життя я надіялася, що як усно не вивезу, то писано. А тепер бачу ціну свого писання, не вивозить воно, не дає забезпечення (як дає, то комусь, є такі, що купують мою книжку, посилають, їм за це – пачку). Ніхто не потребує мене виписати. Ніякої роботи, крім хатньої прислуги, для мене нема. Одним словом, своїм, українцям, не потрібна. Зміст мого життя – порожній звук. Недаремно вибута я з небуття. Це немиле мені життя не тільки мені не потрібно – нікому. Одначе, що ж мені з собою робити? Коли я прийшла до такого краху, то що щось маю зробити. Перегляд усього, що діялося зі мною, та оцінка.

Усе, усе, весь перегляд, до чого не торкнусь, каже мені – я загибаю. Повільно, але загибаю. Наче організоване кругом мене кільце удава, воно здавлює мене й матеріяльними, й моральними кліщами. Моральними – загальний остракізм. (Вже навіть Віктор Платонович [Петров] не відписав). Із МУРу так викинута невідомими силами, що я й сама там не хочу бути. Організовано, що друку я не бачу. Всіх, навіть В. Коваля, навіть Маляра, повипускали, а я грибом сиджу на своїй валізці. Це саме, що й у Києві. Матеріальних злиднів кільце все більше і більше стискається і цей хижацький цинізм моїх грабіжників. Я з інтересом чекала, чи пропустить мене комісія. Передбачала, що й тут проти мене пущено в дію машину. Той «сіейсі» або совєтський агент, або бездарний «сіейсі», якщо вже це він мене не допустив. Весь мій шлях – біди й затиску, – а цей питає: «А з чого жила?» Отож то, що все життя – голодна та люмпен.

Тепер я й новим панам не до смаку. А все те робиться елегантно, в рукавичках, навіть не дізнаєшся справжньої причини. Вони ж і до Лондону не посилали, хіба за два тижні може прийти відповідь? Отже, кільце навколо мене стискається, вони, корнійчуки, хотять таки доїхати мене, довести, що і в них я не могла розвернутися, та й тут не вдасться. Я думаю, що це і є скрита пружина у невипуску 4-ої книги ДЧШ [роман «Діти Чумацького Шляху»]. Мене вони хотять затягти у пастку. Треба підготуватися гідно, як перед смертю, а може й перед смертю.

З цього всього безрадісного, темної ночі й болота, найважливіше, що праця моя, жертви мої й зусилля – даремні. Все – в дим, у небуття. Якби я не згубила цілі, то всі оці неприємності мене мало обходили б. А ціль я згубила, як зрозуміла безправність і нікому не потрібну свою саможертву. Я бачу все обернене до мене спиною. Так багато великих і малих, гострих і болючих кривд, що мушу знайти спосіб на те все відреагувати і видужати. Метод життя знайти. Чи свідомо прийняти ролю саможертви? І тоді всі грабіжі, образи, моральні й матеріяльні голки та відпихання від великого життя – стануть неразючі, а – так треба. Я віддала все, що мала, і за це дістала нагороду з тернів?

Але кому? Кому ця жертва? Хижакові? Зміст релігії у тому саме, що жертва і жертя – все докупи. А тут ти для когось увесь час жертя. То хижакові?

Скільки я не думаю, не можу змиритися, знайти рівновагу. В природі є це безперервне жертя, але є весь час і дифузія, вирівняння. На мої жертви щось ніякої компенсації нема. Раніш було у вигляді екстазів, тепер дух мій все сумрачніший і сумрачніший. Три рази в день над собою плачу і питаю себе: Чого? Все гаразд, все добре. Ти хочеш звільнитися із в’язниці життя, - це прийде. І всі оці лиха – тільки поміч до твого найбільшого бажання. Веселого Духу! Безжурності. Спокою душі! Хоч нічого нема, що не стоїть спиною до тебе, …але у інших безмірне горе, втрати, а ти тільки пригнічений дух маєш… Все гаразд, все іде якслід. Не трагедія, що не випускають до країн, що зуби вилітають, що нема їжі, – все те дрібниці. Ну, заскочать тут, ну, повісять, ну, повезуть у вагону, ну, муки… Колись же треба їх перенести, як хочеш із темниці життя вирватися. Дбай завершити свій витвір, убезпечити, поки є час. Не для їхнього жертя, а для себе, як свою внутрішню потребу.

Тож попалася мені юнацька книжечка бенгальського письменника Дган Гопаль Мукерджі, в якому видно виразні сліди буддійської релігії. В ній усе побудовано на навіянні й самонавіянні. Вона могла б бути моєю. Я мушу з неї дещо виписати сюди і роздуматися. Тепер я бачу, що родичі мої не східні лінощі, а ось це саме роздумування. Подібне на гіпноз. Останніми часами я багато присвячую думок релігії. Попалась «Арка», тоді – Великдень, старість і мої думки. Я думаю не так, як Віктор Петров, ембріон релігії –не культ предків, а культ їжі. Якось треба зібратися і систематизувати ці думки.

(Тетяна Швець, “Докія Гуменна. Щоденник. Зошит 23”, Філологічний дискурс 8 (2018), с. 181–182)