assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Уласа Самчука (1905–1987), українського письменника, журналіста і публіциста, у квітні 1945 р. – переміщеної особи в Тюрингії:

Нашим речам не судилося пропасти. Учора був на станції, і мені сказали, щоб скоріше їх забрав, інакше ні за що не відповідають. Стільки було нагод їм пропасти, але – ні. Є то, властиво, речі наших дорогих покійних Телігів: два коші і три валізи. Їдучи з Кракова до Києва, Михайло Теліга залишив їх у нас, у Рівному, на переховання. Власники трагічно загинули, речі залишились, ми їх частинно забрали з собою, і ось вони з нами до цього часу. Вони нагадують нам Телігів – Олену і Михайла. У нас також залишилася Михайлова бандура, вона довго висіла в мене на стіні, в Рівному, після я відвіз її до Яворова і передав Юрієві Липі, що не хотів нікуди виїжджати. Юрій Липа передав ту бандуру Григорові Китастому. У Китастого вона загинула при бомбардуванню Берліна. А альбоми фотографій, речі Олени, Михайла, деякі папери, частина листування лишились у нас. Дещо з того передам, при нагоді, до музею, хоча які тепер музеї і де? Що, наприклад, станеться з музеєм у Празі, де було зібрано стільки цікавих експонатів нашої визвольної епопеї.

Настрій «останніх днів» Райху Гітлера. Чужинці, особливо поляки, вже ведуть таємничі наради, їх вигляд не віщує німцям нічого доброго, на обличчях німців німий жах. Що буде? Що то буде?

Підвода, що розвозить молоко, за невелику оплату привезла мої обтріпані, понищені коші і валізи до Тавбаху. Від часу розлуки з ними в Люнденбурзі минуло якраз чотири місяці. При тому поміг нарешті Яременкам, яким знайшов приміщення і допоміг перевезти їхні речі. Це мила, приємна родина, і я дуже шкодую, що не міг помогти їм скоріше. Тепер усі, хто може, тікають з міста. Німці страшать, що кожне місто оголосять за фортецю... Мобілізуються останні рештки чоловічого населення – інваліди, старі, малі, немічні. Ґавляйтер Тюрінґії Завкель криком кричить, щоб обернути Ваймар на фортецю. Населення противиться тому всіма силами. Усі знають, що все те останні корчі трупа, який діє по інерції.

Увечорі пролетіло над нами безліч машин. Небо ревіло, вибухало, горіло всіма барвами веселки. Земля дрижала від того реву. Ми сиділи на картоплях, охали, ахали. Таня німа й непритомна, я щохвилини намагаюся вирватись і подивитись, що «там» робиться, Ульрих кляне, решта байдужа. І тривало це до 1-ої години ночі. Бомби впали десь там далі, на сході, кажуть, на Пляуен і Ґеру. Уявляю. Бідний мій «друг», директор Герман Блюме, з своєю «новою зброєю».

(Улас Самчук, П’ять по дванадцятій: записки на бігу (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 100–101)



assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Уласа Самчука (1905–1987), українського письменника, журналіста і публіциста, в листопаді 1945 р. – переміщеної особи в таборі Оффенбах у Гессені:

Учора було знане свято Михайла... Того самого, що в Україні «приїжджає на білому коні» і приносить початок зими. Тут це ще одна причина для урочистого богослуження. Наш табір церковний найвищого чину, тому він переладований урочистими богослужбами. Церкву приміщено у бувшій їдальні казарми. Іконостас малювали двоє Петрів – Холодний і Андрусів, перфектні майстрі цієї штуки, особливо Холодний, для якого візантійство нашого церковного стилю – плоть і дихання, чого доказом і є ця сама таборова церква. Тожто Андрусів, це скорше баталіст, козацтво-лицарство, Богун на баському коні, тому і його святі угодники нагадують скорше Байду на гаку у Султана, аніж святого Антонія з палаючим крівавим серцем. Було б добре, коли б ці таборові ікони збереглись для майбутнього... Неоцінні документи доби.

Передучора правили всеношну – єпископ Мстислав, кількох священиків, архидиякон і хор під диригентством о. Івана Зайця. Учора зрання знов таке ж богослуження. І зовсім несподівано, під час цього, до табору в’їхало два джіпи американських вояків, які йшли від бльоку до бльоку, заходили до деяких мешкань, побували у складі харчів. Збентеження, здивовання. Ніхто не питав, чого вони шукають, нічого не казали й вони. Ходили, дивилися, шукали... На подвір’ю безлюддя, у церкві спів херувімської. По годині такого лицедіяння, вояки всілися до своїх джіпів і від’їхали. У таборі багато розмов і здогадів.

А вечором того ж дня, у великій залі, концерт пам’яті Базару. Відчит виголосив син президента Лівицького – Микола. Співав хор Олександра Колісниченка, виступала солістка Ганна Шерей, повна заля публіки. Багато оплесків, надхнення, вдоволення.

Тожто сьогодні по обіді, ми з Танею навідали Холодних. Говорили про Америку, Таня пригадала про книгу Маргарети Мітчель «Проминуло з вітром», яку вона читала ще в Рівному, про американську літературу взагалі. Наталя Холодна поетка, тепер трохи затихла, але у двадцято-тридцятих роках – активна, знана співробітниця «Літературно-Наукового Вістника», опісля «Вістника» Д. Донцова у Львові, як також журналу «Ми» у Варшаві. Належала до грона поетес, як Галя Мазуренко, Олена Теліга, Оксана Печеніг, тобто Лятуринська. Її чоловік, преславутий син преславутого батька, Петро Петрович Холодний. Повільний, мовчазний, за характеристикою пані Наталі, лінивий в малярстві, але не лінивий мистець-рибалка. Пара годин такої розмови серед наших буднів, це вітаміни для зголоднілого духа. Наталя нам дякувала, обіцяла «заходити».

Цього також дня зустрів Смаль-Стоцького. – Скажіть, пане Уласе, чи не бажали б ви переїхати до Швайцарії? – запитав він загадковим тоном. – Як сіє може статися? – здивоване контрпитання. – Знаєте... Я думаю щось таке спробувати... Через Червоний Хрест. А може... Га? – Як що вірите в чудо, – відповів на це я.

Швайцарія? Місце на землі, що не знало війни? Скільки це років коли був у нас мир? Навіть забулося, як таке виглядає. А що до мене... Я ніколи не жив за миру. Навіть народжений у час війни. Я подякував добрячому професорові за його добрі наміри, він належить до моїх друзів, має цей сантимент, можливо, від свого батька – маєстатного патріярха роду Смаль-Стоцьких, Степана, з яким ми заприязнились багато років тому і, не дивлячись на різницю нашого віку, жили в дружбі до самої його смерти року 1938-го. Вмираючи, він заповів мені перстень з гербом їх роду, що значило включення й мене до їх родини.

(Улас Самчук, Плянета Ді-Пі. Нотатки й листи (Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1979), с. 13–14)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Уласа Самчука (1905–1987), українського письменника, журналіста і публіциста, на початку червня 1945 р. – переміщеної особи в Тюрингії:

З Лондону передають, що лондонська преса під добрим настроєм. Відбулися перші по війні кінські перегони... А також Сталін уступив у справі вето і в справі Трієсту.

Знову Ваймар. Ішов полями, лісом, автострадою. Під лісом, у зеленій пшениці, зустрів зайця і серну. Ця остання пройшлася борозною – горда і чудова, як дівчина. Зайчило, звичайно, дурень: дав драпака, задерши хвіст.

Автострада завалена машинами: сюди й туди йдуть без перерви.

Бачив знайомих, що недавно вирвалися з Праги. Там повно Москви. Чехи мають те, чого так хотіли. Ґотвальд, ґавляйтер Сталіна, міністром внутрішніх справ. «Напрдний комісаріат внутренніх дєл» – енкаведе. Багато наших людей, що не виїхали, загинули. Микола Галаган, Євген Вировий, Славінський. Галагана вивезли, Славінського також, Вировий кинувся з вікна. Зінаїду Мирну також арештували, допитували, але випустили. Сірополка також... Архів – Музей під контролею «визволителів». Чехів мобілізують і вивозять на перевишкіл.

А їхати нам доведеться. Наші люди дуже хвилюються. Я програв по всій лінії...

(Улас Самчук, П’ять по дванадцятій: записки на бігу (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 139–140)



Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 17th, 2025 05:46 am
Powered by Dreamwidth Studios