Зі щоденника Уласа Самчука (1905–1987), українського письменника, журналіста і публіциста, у квітні 1945 р. – переміщеної особи в Тюрингії:
Нашим речам не судилося пропасти. Учора був на станції, і мені сказали, щоб скоріше їх забрав, інакше ні за що не відповідають. Стільки було нагод їм пропасти, але – ні. Є то, властиво, речі наших дорогих покійних Телігів: два коші і три валізи. Їдучи з Кракова до Києва, Михайло Теліга залишив їх у нас, у Рівному, на переховання. Власники трагічно загинули, речі залишились, ми їх частинно забрали з собою, і ось вони з нами до цього часу. Вони нагадують нам Телігів – Олену і Михайла. У нас також залишилася Михайлова бандура, вона довго висіла в мене на стіні, в Рівному, після я відвіз її до Яворова і передав Юрієві Липі, що не хотів нікуди виїжджати. Юрій Липа передав ту бандуру Григорові Китастому. У Китастого вона загинула при бомбардуванню Берліна. А альбоми фотографій, речі Олени, Михайла, деякі папери, частина листування лишились у нас. Дещо з того передам, при нагоді, до музею, хоча які тепер музеї і де? Що, наприклад, станеться з музеєм у Празі, де було зібрано стільки цікавих експонатів нашої визвольної епопеї.
Настрій «останніх днів» Райху Гітлера. Чужинці, особливо поляки, вже ведуть таємничі наради, їх вигляд не віщує німцям нічого доброго, на обличчях німців німий жах. Що буде? Що то буде?
Підвода, що розвозить молоко, за невелику оплату привезла мої обтріпані, понищені коші і валізи до Тавбаху. Від часу розлуки з ними в Люнденбурзі минуло якраз чотири місяці. При тому поміг нарешті Яременкам, яким знайшов приміщення і допоміг перевезти їхні речі. Це мила, приємна родина, і я дуже шкодую, що не міг помогти їм скоріше. Тепер усі, хто може, тікають з міста. Німці страшать, що кожне місто оголосять за фортецю... Мобілізуються останні рештки чоловічого населення – інваліди, старі, малі, немічні. Ґавляйтер Тюрінґії Завкель криком кричить, щоб обернути Ваймар на фортецю. Населення противиться тому всіма силами. Усі знають, що все те останні корчі трупа, який діє по інерції.
Увечорі пролетіло над нами безліч машин. Небо ревіло, вибухало, горіло всіма барвами веселки. Земля дрижала від того реву. Ми сиділи на картоплях, охали, ахали. Таня німа й непритомна, я щохвилини намагаюся вирватись і подивитись, що «там» робиться, Ульрих кляне, решта байдужа. І тривало це до 1-ої години ночі. Бомби впали десь там далі, на сході, кажуть, на Пляуен і Ґеру. Уявляю. Бідний мій «друг», директор Герман Блюме, з своєю «новою зброєю».
(Улас Самчук, П’ять по дванадцятій: записки на бігу (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 100–101)
