![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Христини Алчевської (1841–1920), української письменниці, організаторки народної освіти, у 1871 р. – керівниці Харківської жіночої недільної школи:
Сьогодні у моїй групі з’явилася нова доросла учениця, років 20. Не бажаючи збити її з пантелику з першої хвилини іспитом чи надокучливими і неприродніми розпитуваннями про її сім’ю, теперішнє і минуле, що рекомендують навіть найкращі педагоги і що, за моїми спостереженнями, конфузить і є чимось нав’язаним не тільки з дорослою людиною, а й з дитиною, я просила її сідати з іншими, обмежившись свідченнями, що вона «вміє читати і писати, але не дуже добре», і намагалася не звертати на неї увагу, поки вона не відійде від ніяковості.
І справді, уявіть собі учня чи ученицю, дорослу чи малолітню, особливо ж дорослу, яка приходить до школи вчитися, і раптом її, ні з того ні з сього, починають тормосити запитаннями про її сімейне життя, про її батька, матір чи сестер, до яких нікому немає діла. Вона чекала книги, букваря, чого завгодно, тільки не сентиментальних розмов; і це приголомшить її набагато більше, ніж буквар, який прийнято боятися на першому уроці дати до рук учениці. Інша річ, якщо через кілька уроків, коли, займаючись ділом, учениця мимоволі звикне і до вашого голосу, і до вашого обличчя, і до вашої манери висловлюватися, коли вона відчує у вас людину, що готова допомогти їй, – інша річ тоді заговорити з нею по душі, зблизитися з нею. Тоді вона не злякається вас, їй це не видасться нескромним і недоречним питанням... Добре, що жоден педагог не прочитає, вірогідно, мій щоденник, інакше який галас підняв би він за мої антипедагогічні несучасні міркування, але я тієї думки, що «кожен має сміти свої міркування мати», а тому й висловлюю їх напряму.
Отож, я старалася не звертати уваги на мою нову ученицю; поміж тим, мої погляди якось мимоволі падали на неї: у неї було таке красиве, таке симпатичне обличчя, з великими, розумними, добрими карими очима, – такими очима, що надовго залишаються в пам’яті. Учениця теж дуже часто поглядала на мене, наче вдивляючись у моє обличчя і пригадуючи щось. Нарешті, мені стало совісно. Задивлятися на гарне обличчя і заважати людині працювати, щонайменше, не педагогічно, і я дала собі слово не дивитися більше на неї, але слово виявилося безсилим – мене просто притягувало щось до неї непереборною силою.
Учениці переписували виклад з дощок у зошити. Теж нераціональне, але улюблене їхнє заняття, яке я практикую саме на цій підставі. Я сиділа і думала; і спало мені чомусь на думку вчення спіритів про спорідненість душ; колись замолоду мене дуже цікавило це вчення. Я продовжувала дивитися на свою ученицю, і що більше я на неї дивилася, то більше здавалося мені, що десь і колись я її бачила, але де і коли – ніяк не могла згадати. Нарешті, наші погляди так зустрілися, що ніяково стало нічого не сказати. «Де ви навчилися грамоті?» – спитала я. – «Я навчилася грамоті дуже давно, коли була зовсім маленькою, в недільній школі на Рибній вулиці, і, мені здається, – додала вона червоніючи, – що я вчилась у вас, пам’ятаю, що моя вчителька була дуже чорнява, здається, що ви...»
У цю хвилину я зрозуміла нашу «спорідненість душ». Переді мною виразно воскресла школа на Рибній вулиці, група моїх учениць і крихітна кароока Орися, яку потім я загубила з очей.
– Як вас звуть? – спитала я.
– Орина! – відповідала нова-стара знайома.
А на очах і в неї, і в мене блищали сльози.
(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)
