![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Євгена Онацького (1894–1979), українського мовознавця, журналіста, у 1933 р. – голови Української громади в Римі та представника ОУН в Італії:
Проглядаючи українську публіцистичну літературу, констатую великий хаос в поняттях, страшну невиробленість у політичній термінології. І, на диво, найбільша плутанина панує саме в таких підставових поняттях, як «нація», «народ», «суспільство», «держава». А, зрештою, воно може й зрозуміло, адже ці підставові поняття політичної термінології повинні, очевидячки, відбивати в собі світогляди різних історичних періодів життя і різних політичних партій, що мали вплив в нашому суспільному житті.
А що більшість наших публіцистів не має виробленого власного світогляду, то й підпадає в своїх писаннях впливові випадково прочитаних книжок та статтей, не задумуючись критично над тим, з якого часу і з якої політичної школи походить та книжка, чи стаття.
Цієї помилки не оминули навіть і найбільші наші публіцисти. Взяти хоча б покійного В. Липинського, якого, здавалося б, ніяк не можна було б вважати за матеріяліста, чи натураліста. А проте, в його визначенні нації виявляється крайня матеріялістична точка погляду, що походить із матеріялістичної літератури. Так, у його «Релігії і Церкви в історії України», на ст. 1 ми читаємо:
«Єдине, на мою думку, для нас приємливе розуміння нації, наближене до англійського... яке по нашому могло б бути так зформульоване: “Українським єсть і повинно бути все, що осіло (а не кочує) на нашій землі, і що тим самим стало частиною України”, без огляду на його племінне чи культурне походження, на його “расову” чи “ідеологічну” генеалогію. З такого розуміння нації, як у першій мірі “факту політичного”, з поширенням такої свідомости національної, випливає логічно змагання до з'єднування оцих різних частин України в одну національну – політичну і духову – цілість, а не розбивання їх, як досі, на різні “нації” по “племінних” та “ідеологічних” (віроісповідних) ознаках.
І тільки з такого з'єднування, а не роз'єднування, може постати українська нація».
«Може постати українська нація...» Отже, для Липинського вона ще не «постала», її ще нема. Вона ще «може постати». А може і не «постати».
Зрештою, в цьому відношенні В. Липинський дуже послідовний. На стор. 13-й своєї передмови до «Листів до братів-хліборобів» він пише:
«В книзі цій поняття нації утотожнюється з поняттям держави. Нація для нас – це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави...»
А що української держави ще немає, то значить немає і української нації. Цей логічний висновок виказує всю хибність підставового заложення, на якому збудовано книжку й всю ідеологію В. Липинського. Не думаю, що й найпалкіші прихильники В. Липинського погодяться з цим твердженням, що «української нації немає...», бо це твердження логічно повинно б привести до заперечення всякого змислу нашої національної боротьби. Якщо нема української нації, то й не може бути боротьби за її визволення, чи за її оформлення в рамках української держави.
Помилка В. Липинського полягає саме в тому, що він, по-перше, сплутав націю з державою, а потім – не далі, як в дальшому рядку! – із народом, що в усіх підручниках державного права представляється тільки одним з трьох необхідних політичних складників тієї ж держави: влади, території і народу, себто населення, що ту територію заселює.
Коли В. Липинський пише, що «нація для нас – всі мешканці даної землі», себто народ, а одним рядком вище зазначає, що «в книзі цій поняття нації ототожнюється з державою», себто з владою, територією і народом, то він сам собі явно суперечить.
Для мене нація – ані держава, ані народ. Нація «велика етична спільнота, що в’яже до купи сучасні, минулі й прийдешні покоління населення відповідної території спільними культурними традиціями, відчуваннями, віруваннями, ідеалами, – спільністю волевого зусилля для осягання і втримання окремого від інших націй політичного життя». Таке розуміння нації відповідає ідеалістичному волюнтаристичному світоглядові, і варто підкреслити, що так розумів націю і Т. Шевченко, що писав своє славнозвісне «Посланіє» – «до мертвих, живих і ненароджених земляків своїх...» [...]
Для мене, як я розумію, нація – українська нація – вже давно існує, поскільки існує значна частина свідомої інтеліґенції, робітництва і селянства, що відчувають духову спільність минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українського народу, що мав вже в минулому свою державу, і матиме її ще в будучині, коли знайде відповідні орґанізаційні рямки і належних провідників, що зуміють тою національною свідомістю й солідарністю охопити й захопити ввесь той український нарід, що залишається в великій ще частині несвідомою етнічною масою.
