Епізод 221: Віктор Чернієнко, 8 серпня 2014 року

[assassins_cloak]

Зі щоденникових спогадів Віктора Чернієнка (1987), українського медика, у серпні 2014 р. – старшого лейтенанта Збройних Сил України, учасника Антитерористичної операції в Донецькій області:

За останній тиждень наші війська, звільнивши ще кілька населених пунктів від окупанта, значно просунулися вперед. Дислокуємось уже в Старобешівському районі Донеччини, поряд із селом Новокатеринівка. Контроль важливого шляху на Кутейникове й далі на неприступний Іловайськ.

Сьогодні начеб спокійніший день на нашій Донеччині. Ротний дозволив скупатися в ставку й випрати речі. Чути радісний гомін солдатів, адже ж не милися вже більше тижня. На такій немилосердній спеці, у постійному бруді й ночівлі на землі просто неба ми перетворилися на справжні розплідник бліх. Швидко зібрали все необхідне для купання. Також обов’язково кожен бере з собою АК-47 та запасні магазини з набоями із чорним наконечником. Ми ж під Донецьком. Новокатеринівку звільнено, але час від часу там ловлять ворожих розвідників. Слід бути дуже обережним.

[...] Під’їхали до невеликого розширення річки, в якому солдатів уже кишить більше, ніж риби. Усі з шумом пірнають і радіють такій теплій воді. Струмок, витікаючи з-під мосту, повільно змиває підняту каламуть і сморід дохлої риби. Часто задля імпровізованої риболовлі солдати кидають одну-дві гранати у глибші місця. Тож мілкої риби та пуголовків тут при березі плаває вверх пузом удосталь. Інколи такою риболовлею їм удається виловити якого коропчука чи великого карася до вечері. Усе ж буде смачніше. Це тобі не щоденна жирна солдатська консерва.

[...] Вибравши зручне місце, наскільки це тут можливо, приліг у пилюці й контролюю вузький земляний шлях із мосту. Радію за своїх, що, вже купаючись, мають можливість поплавати та полежати на воді. Танкісти-шибеники у чому мати народила з криком із розгону стрибають у воду з кручі. Чорними від мазуту руками намагаються відмити давній бруд на своїх обличчях.

Помітив, що наш водій, кульгаючи, виходить по камінню з води із сильно закривавленою ногою. Ледве дряпається вгору по кручі. Видно яскраву смугу червоної крові.

Вигукую:

– Що там з ним?

– Під водою наступив на гострий уламок розірваного снаряда, треба зашивати, рана досить глибока, на всю ширину ступні, кров тече – не зупиняється.

Усі вже досить зачерствіли, щоб перейматися болем та стражданнями, тож скиглення бідного дядька Петра майже нікого не зачіпають.

[...] Сильно перегрівшись під пекельним сонцем Донбасу, поливаю голову неприємно теплою водою з алюмінієвої фляги.

Раптом чую шелест позаду. Швидко перевертаюся на спину й наставляю дуло автомата на порушника тиші контрольованої території. Оговтавшись, ураз відкидаю зброю й тихо шепочу:

– Не бійся. Я ніяк не хотів тебе злякати.

Переді мною зовсім невинно стояла дівчинка близько шести років. Її білий сарафанчик якось мирно й спокійно колихався на гарячому вітрі. Сильно загорілі щічки й босі ноженята виказували, що її сім’я не була в евакуації. Вона місцева. У мене стислося серце. Її світло-русяве волосся було гарно заплетене і дбайливо зав’язане жовто-блакитною стрічкою. А я такий брудний, лежу в пилюці з автоматом, та, мабуть, ще й з неприємним різким запахом тижневого поту. Можу тільки уявити, який я зараз страшний для цієї беззахисної дитини.

Маленька та гарна, як ясочка, вона, зовсім не боячись мене, підійшла ближче й усміхнулася. В рученятах мала невеликий напівпрозорий пакунок, з якого капала чиста вода.

– Дядечку, домашньої полуниці не хочете? Я сама збирала.

Зібравшись із силами від жалю, запитую:

– Як же ти сюди дійшла, у цю смерть та розруху? Тобі не страшно?

– Через мінне поле, – показує, – там знаю стежку, не бійтесь, я вернуся додому. Ніхто й не знає, що я ходила до вас.

Розглядаю пакунок у дівчачих руках. І така ж наливна червона полуниця! Як та кров дядька Петра на кам’яному березі.

Ще трохи заспокоївшись, кажу:

– Не можу я взяти твій гостинець, заборонено нам. Учора цілу машину наших солдатів потруїла місцева бабця, насипавши в питну воду отрути. Дякувати Богові, ніхто не помер.

– Не бійтесь, я знаю – вона без того сірого дусту. Я сама їла, ось.

Малими пальчиками дівчинка хутко дістала одну велику ягоду з пакунку і, щоб довести мені свою чистоту, з’їла її з таким милим задоволенням на своєму маленькому обличчі, що в мене аж сльози виступили на очах.

Так закортіло тієї полуниці. Ще ж не пробував нічого свіжого цього літа. Після академії відразу ж направили мене у незнаний малий госпіталь на захід. А там, не встигши освоїтись, – на війну, практично на передову. Тож усі щедрі дари родючого літа пройшли повз мене. Харчуюся тут тільки дарами старого солдатського «сухпайка».

– Сідай біля мене, – кажу, – їстимеш полуниці і розповіси мені про себе. Ти вже, мабуть, скоро до школи підеш, серпень уже до кінця схилився?

– Ні, – усміхається. – Школа недавно згоріла...

Я замовк. Боляче це чути. Пригадую, як у дитинстві я мріяв, щоб моя сільська школа на Вінниччині згоріла синім вогнем, і тоді б не треба було ходити на навчання. Проте я навіть не уявляв собі, що насправді це так страшно.

Маленька місцева україночка, сидячи біля мене, хутко їла свою полуницю.

– Тут з вами смачніше!

Усміхаюсь і дивлюсь на малечу, думаю: колись і мої такі гарні будуть. Дай Боже, щоб без війни! Дай Боже, щоб у мирі! Зітхаю. От тобі й полуниця на війні...

Не беру я тих красивих ягід ще й тому, що ми тут на цілу роту всього два хірурги. Ніяк не можна ризикувати життям свого особового складу.

(Віктор Чернієнко, Щоденник військового лікаря (Харків: Фоліо, 2023), с. 13–17)

Ілюстрація: фото Максима Левіна з серпневої кампанії 2014 р.