Епізод 796: Методій Волинець, 6 березня 1981 року

[assassins_cloak]

Зі щоденникових спогадів Методія Волинця (1926–2023), українського письменника, політв’язня, який у березні 1981 р. відбував ув’язнення за «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»:

У спецчастині мені повідомили, що моя заява на ім’я прокурора УРСР одержана і направлена прокуророві Житомирської області для перевірки. Як усе за радянської демократії: всі скарги спрямовуються для перевірки тому, на кого скаржаться. Я не скаржусь ні на кого, бо знаю, що то марна справа. Мене перед тим викликав якийсь бердичівський крючкотвор з прокуратури і натякав мені, ніби я віддавав профспілкові путівки, будучи членом місцевкому «на волі», стороннім особам. Я дав пояснення, що в цей час я не був головою місцевкому, а очолював його комуніст і свій чоловік у «кумів» М. Шальман, що був справді кумом начальника «Міжколгоспбуду», а тому я не міг бути причетним до дій, які мені приписують. Однак мені вдруге приносять «свідчення» цього М. Шальмана, що путівку в санаторій другові його кума була видана за моїм розпорядженням. І додає до цього письмові свідчення колишніх членів місцевкому С. Троцького, А. Смирнова та Л. Гаврилюк, що підтверджують брехню М. Шальмана.

Я не дивувався свідченням алкоголіка комуніста А. Смирнова чи брехливої баби Л. Гаврилюк, але брехня C. Троцького мене обурила доглибини душі. І я поставив вимогу: показати мені оригінал протоколу з рішенням про видачу цієї путівки, і чи є на нім мій підпис. Протокол можна написати заднім числом, але підпис мій сфальшувати не так просто.

На тім усе закінчилось.

Писав я до облсуду, щоб повернули забрані в мене щоденники. Досі мовчать.

І що цікаво. За положенням, усі заяви та скарги до «вишестоящих» установ прокуратури, суду і влади зеки можуть подавати місцевому начальству для відправки в заклеєному конверті. Я так і роблю. І віддаю пакет помічнику загонового майору Ляшуку.

Про нього кружляли серед зеків чутки, ніби він десь був прокурором і мав чин полковника, але проштрафився і оце став майором і помначзагону, хоч начальник загону А. Романчук усього в чині старлея.

От після чергового мого пакета до київських кривосудців оцей Ляшук підходить до мене й питає:

– Вибачте за нескромність, але скажіть: про що ви пишете в своїх заявах?

– А ви їх не розклеюєте та не читаєте? – перепитую.

– Ну, що ви, що ви! Просто цікаво. Може, щось про нас пишете?

Мені стало все зрозуміло. Бояться, щоб про них чого не написати.

Значить, грішні. Та на біса вони мені.

На роботі я освоївся й почуваю себе незалежно. Люди до мене ставляться нормально. А від оцих злодюг, ґвалтівників і педерастів я нічого доброго й не чекав. А воно так виходить: коли чекаєш чогось кращого, а тобі підсунуть дулю, то воно дуже боляче. Але коли навпаки: чекаєш дуже поганого, а випало трішечки краще, то вже й добре. Та й серед кримінальників є люди порядні.

От взяти б мого сусіду Юру Коржавіна. Він москвич, токар і слюсар вищої кваліфікації й не терпить неправди і сваволі. За це й не давали йому довго місце гріти на роботі. Змушений був шукати роботу поза Москвою. Але й тут стаття в трудовій книжці була визначальною характеристикою. Не приймали. А коли погоджувались узяти на роботу, то з пропискою в міліції неможливо було владнати. І потрапив хлопець у зачароване коло: на роботу не беруть, бо нема прописки, а не прописують тому, що не працює. І з цього зачарованого кола вже потрапив у «трубольоти». І це як за велику милість. Бо хлопчина скромний, ввічливий, начитаний, він був доведений відмовами до крайності. Родичів не мав, приткнутись десь не мав, бо вихованець дитбудинку. От і знущались над ним. І не витерпів хлопець, написав заяву до Верховної Ради СССР про відмову від радянського громадянства. І тут його відразу знайшли куми з КДБ, хоч він і не мав прописки. Погрожували, вимагали забрати заяву назад. Та Юра вперся і не погоджувався. Тоді знайшли причину його ізолювати: прискіпались, що два місяці ніде не працює, дали два роки «трубольотні».

І цей мій сусід кожного разу, коли в зону привозять «книжную лавку», а Юра не на роботі, він більше всіх накупляє книг, переважно художньої літератури, письмового приладдя, загальних зошитів. І коли я увечері повертаюсь з роботи, він уже стрічає мене:

– Старик, а я тебе ручку и тетрадей купил. И книги посмотри, нравятся тебе? Бери, читай [Старий, а я тобі ручку і зошитів купив. І книги подивись, подобаються тобі? Бери, читай].

І нізащо не бере за те грошей.

– Віддаси мені свій чай з «ларька», – сміється.

Отже, про чай. Чай тут – основна табірна валюта. Ще в Житомирі в тюрмі І. Прудиус розповідав, як у Коростені в 70-ій колонії суворого режиму начальство за допомогою чаю виконує плани виробництва. Тут, у Райках, цього начальство не робить. Зате для особистої наживи чай тут використовують усі, від вільнонайманих до наглядачів і офіцерів. Не гребують цим, видно, й вищі начальники. І справді, пачка чаю коштує всього 40–80 копійок, а в таборі зеки платять «мусорам» і вільнонайманим по 5–10 карб. Гешефт явно вигідний, високорентабельний і спокусливий.

Деякі так освоїли цю торгівлю, що купляють за чайові легкові автомашини.

Правда, іноді на вахті, під час приходу на роботу вільнонайманих і нової зміни «мусорів» влаштовують «внезапные проверки» всіх, хто заходить до зони, зі шмоном особистим кожного. Але в таких перевірках, звичайно, попадаються тільки конкуренти, тобто або новачки, або індивідуали, що не входять до табірної еліти, або чимось не вгодили оперативникам. Всі свої завчасно попереджуються і в цих перевірках не попадаються.

І спекуляція чаєм у таборі процвітає. [...]

(Михтодь Волинець, Репортаж з пащі конвойного пса (Харків: Фоліо, 2005), с. 63–65)