Епізод 467: Степан Венгринович, 11 квітня 1920 року

Зі щоденника Степана Венгриновича (1897–1954), українського письменника, греко-католицького священника, у квітні 1920 р. – підхорунжого Української Галицької армії, який перебував у Бірзулі (Подільську) тепер Одеської області:

Сиджу на зложених на купу шинах, дивлюсь на цілий ряд транспортів і на свій потяг між ними, сонце світить мені на папір – аж очи разить... чую в ваґоні співають: Христос воскресе. От і Великодня діждався. У ваґонах приходиться його святкувати.

На снідання чорна кава й хліб чорний... а що на обід?

Що лиш вернув зі Служби Божої. Правив її наш галицький монах у маґазині з мукою. Міхи згорнули під одну стіну, а при другій улаштували престіл. Образ Христа прибрали смерічками а на стіні з гагузочок уложили букви: Христос воскрес.

Не знаю, чи маґазин цей, чи що поділало так на мене, що цеї Служби й цього Великодня ніколи мабуть не забуду...

Перший раз я почув евангеліє в українській мові.

«На початку було Слово...» читав священник високим, звінким голосом... Запанувала тиша, лише слова евангелія дрожали в повітрю і в душі нашого стрільця.

Прийшла проповідь... Великдень у маґазині, далеко від своїх – від рідні, від своєї сільської церковці, з большевиками... Сльози плили всім з очей. А потім заклик: на бік плач – не час на сльози! тільки вперед!.. і надія, що може незадовго перейдемо Збруч і обіймемо своїх рідних, заглянула в душу.

Я сидів на міху з мукою й також утер сльозу, що на силу викотилась...

– Воскрес Христос – воскресне й 40 міліоновий Народ Український! – закінчив монах свою проповідь.

(Степан Венгринович, “Весна 1920 р. на Україні”, Літопис Червоної Калини 5 (1932), с. 6)