Епізод 293: Петро Корсун, 19 жовтня 1920 року

Зі щоденника Петра Корсуна (1898–?), вояка Армії УНР, який у жовтні 1920 р. служив у штабі армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка:

Юридично завішеня зброї здійснилось, поляки здається стали, але наші ні. Зара з частинами немає ніякого зв’язку, всі кинулись наперед. Неофіційно відомо, що Вапнярку наші зайняли, але Жмеринки – ні. Штаб 3-ї залізної дивізії стоїть в Могилеві – знов старе місце. Большовики вчора прорвали фронт на жмеринському напрямку. Комунікат за вчорашній день доносить, що коли наші перейшли в контр-наступ, то зустріли кацапські кольони, котрі сунулись майже на протязі 9 верст. Але прорив удалось ліквідувати.

Верховний адміністративний уряд уже в Кам’янці. Влада улаштовується.

Пан-отець Пащевський, приїхавши сьогодні з Кам’янця, каже, що у нас уже є верховна церковна рада на чолі з архимандритом, котрий перевів Євангелію. Скрізь починаючи від канцелярій до служби в церкві ведеться на українській мові. Це великий крок з боку нашого духовенства.

По газетних відомостях, у Румунії почався розділ землі, також дозволен в’їзд усім біженцям. Здається Румунія перехитрить всіх і вийде самою умнійшою з цеї революції. По тих же відомостях, великі зміни до кращого з боку відношення Антанти до нас, вроді того, що Франція стоїть на передодні визнання нашої республіки. Але ж правда, з другого боку, треба сказати, що цими сніданками, нас годують ще з початку 1919 року, то все чомусь вона ніяк не зможе визнати, чомусь їй так тяжко це дається. Ніяк не надумається. Ну що ж хай подумає ще трохи, краще обміркує, чекали, як мені здається довше, а допіру вже почекаємо, бо «мужик» звик чекати, звик до неповаги до себе, не розсердиться на вельможну пані, котра трохи затримає справу.

Цікаво знати, що хтять большовики зробити за ці 21 день завішення зброї, як вони хтять використати їх, звичайно, що до свого боку. Мені здається, що тяжко як небудь справу врятувати бо: 1) і це дає багацько підстав щодо того, що б трохи здеморалізувати військо, бо вона так хоче миру, так хоче спокію, а тут на тобі, будуть знову перти до фронту; 2) багацько сил кинути вони не можуть, бо коли б вони були, то кинули б давно, а завдяки кепському транспортові й підвезти так багато не можна, коли б воно й були; 3) дехто боїться, що вони знімуть звідси війська й кинувши на Врангеля розіб’ють його, мені здається, що це може сказати людина ні бельмеса не розуміюча, бо кожну хвилину можуть вибухнути постріли і захватить не готовими – це раз, а вдруге, коли б Врангеля трохи і пощипали, то у всякому разі за такий час не розіб’ють, а послабивши, зроблять трохи ввічливішим до нас; 4) це дає нам можливість привести до бойового стану, хоч не всі, так частину мобілізованих, котрі стануть у великій допомозі, а також закріпиться краще і польський фронт.

Моя особиста думка, що ми тіко виграємо на цьому завішенні, тим більше, що наші війська, хоч трохи відпочинуть після великого походу, майже від Станіславова.

Розвідка всима засобами хоче знайти, куди дівся Буденний; по неясних чутках він приєднався до Махна, щоб було звичайно дуже гарно, коли б так.

Починається зима, а з нею і тифус слідкує за армією, так наприклад, сьогодні умер фершал Зубків, хорівший всього три дні на плямистий тифус. Це саме більше, що страшить не тіко мене, а взагалі всіх, ще добре, що осінь якась суха, а крий Боже, вдарять дощі, грязь, і через 2–3 неділі пів армії вийде з муштри, як то було раніше.

Вже настали добрі морози, в мундурчикові майже не вилазь з кімнати. Страшне життя і цікаве. Кожен день чекаєш, що може тебе настигне та ж доля, як цього померлого, але ж не хочеться вірить, не хочеться думать, бо жити так хочеться, хочеться хоч на час, здалека побачити рідний край, рідний куток, де зріс, вчився, де кожен кущ, кожна деревина, старі тобі знайомі, де може досі плаче, не заспокоюючись, старенька матуся, де може чекають карі очі, чорні брови і плачучи, в мріях обіймають, цілують, того, хто так далеко, хто так давно десь загинув, ні вістки... Нема, нема, хіба ж не буде! Це «хіба» єдина надія, єдине, що підтримує, що живить, що заставляє жити, жити для когось, для чогось; це «хіба», иноді й не бреше, але на великий жаль, не завше й правду каже. На все судьба, на все чиясь невідома воля, але ж – воля, міцна, страшна.

(“Щоденник адміністративного підхорунжого Петра Корсуна”, у Віктор Моренець, Армія за дротами (Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 2018), с. 219–220)

Ілюстрація: Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Загродський, Павло Пащевський та інші на похороні командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії Григорія Хмеленка у Станіславові, 6 вересня 1920 р.