Епізод 246: Осип Зінкевич, 2 вересня 1972 року

Зі щоденника Осипа Зінкевича (1925–2017), українського видавця, літературознавця, хіміка, у 1972 р. – директора видавництва «Смолоскип» (США) та редактора однойменного журналу:

Нікому з нашої команди не вдалося отримати пресову акредитацію, щоби мати доступ до наших олімпійців. Разом з Данилом Штулем, сином голови ОУН, я вирішив якось прорватися до олімпійського селища, де поселені радянські олімпійці. Ходили кругом, всюди сильна охорона, не пускають. В одному місці ми побачили досить низько відчинене вікно. Вирішили перелізти, нікого навколо не було, і ми перелізли й опинилися серед них. Я мав із собою тейпрекордер, а Данило – фотоапарат. Дивимося – просто в наш бік іде Валерій Борзов, я зразу його розпізнав. Зупиняю:

– Добрий день, ви Валерій Борзов?

– Так, я Борзов, а хто ви?

– Ми українські журналісти, я з Америки, а він з Парижа. Хотіли б узяти у вас інтерв’ю. Можна?

– Ні, не можна. На інтерв’ю з вами я мусив би мати дозвіл від нашої команди.

– Скажіть, чи хтось із представників України є членом радянського Олімпійського комітету?

– Є. Йому на інтерв’ю дозволу не потрібно. Хочете, почекайте, я його покличу.

Нас дивувало, що Борзов розмовляв з нами гарною українською мовою. Ми сіли за столиком неподалік і чекали. За хвилину приходить він з людиною сильної статури. Ми познайомилися, він представився:

– Професор Іван Романович Гузенко, член Олімпійського комітету Радянського Союзу.

Питаю:

– Можна записувати?

– Будь ласка.

І я почав ставити йому запитання про українців у складі радянської команди і перейшов до найпекучішого запитання: чому Україна не бере окремої, самостійної участі. Ми говорили, записували, поблизу нікого не було, Данило нас фотографував.

Я був заскочений, які були його виразні українські позиції. Він з нами погоджувався, що Україна повинна і колись таки буде брати окрему і самостійну участь в Олімпійських іграх. Наприкінці я побачив і він побачив, що наговорив. Питаю:

– Скажіть, чи можна цю нашу розмову опублікувати?

Мені виглядало, що він подивився на мене переляканими очима, зупинився і каже:

– Самі вирішуйте.

Ми потиснули собі руки й дуже приязно розсталися. Підійшли до головної брами, а нас не випускають, у нас немає жодної перепустки. Я витягаю свою смолоскипну прес-карту, показую американський паспорт.

– А він? – питає поліцейський.

Кажу, що він мій асистент. Узяли і його паспорт. Питають, як ми сюди потрапили без перепустки. Кажу, що на іншому вході нас пропустили. Кудись потелефонували – і нас випустили.

(Осип Зінкевич, Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 (Київ: Смолоскип, 2016), с. 158–160)

Ілюстрація: Валерій Борзов на мюнхенській Олімпіаді 1972 р.