Епізод 71: Поліна Жеребцова, 11 березня 1995 року

Зі щоденника Поліни Жеребцової (1985), російської письменниці та публіцистки, у 1995 р. – мешканки Ґрозного:

У мене порвалися чоботи. Ноги мокнуть. Холодно.

Нема взуття.

І я взяла й зайшла в чужий будинок.

Хоча дала слово мамі – не заходити в чужий будинок.

Але зайшла – чоботи виглядати. Я не помітила, що ляда підвалу відчинена.

Зайшла і відразу чоботи побачила. Вони лежали на дивані. Я на них подивилась і... впала. Прямо в підвал.

Але не зовсім усередину.

Якби впала, то померла би. Сходів там не було, а три метри глибина і внизу бетон.

Я руками зачепилася за краї. Вилізти не могла. Сил не було. Провалилася по пояс.

На допомогу ніхто не йшов. Ніхто не знав, що я пішла чоботи шукати.

У мене навіть пальці побіліли.

І тут зайшов дід-чеченець.

Я вирішила, він мене зіпхне вниз, і я там помру, а він дав мені руку. І я вилізла.

– Що ти тут шукаєш? – запитав.

– Я хотіла чоботи взяти, – сказала я.

– Не соромно тобі, – запитав дід, – красти?

Я червона стала, як помідор.

– Не туди твої ноги ходять! Не той шлях знайшли! – голосно сказав дід. – Гріх! Гріх!

– Я ніколи не приходила шукати речі. Один раз прийшла...

– Буде тобі й за один раз! – перебив мене дід. – Ганьба!

Потім він побачив, що я у рваних чобітках стою. Пішов і взяв ті чоботи.

Кинув їх через усю кімнату.

– На! – сказав він. – Візьми. Моїх бомбою вбило. Дочку, онуків убило. Ніхто не прийде в цей дім жити. Усі там! – показав угору рукою.

Я сказала:

– Вибачте, – і пішла.

У своїх рваних чобітках пішла.

А потім побігла бігцем. Мені хотілося втекти. Від стрілянини. Від будинку і цього діда.

Я побігла і натрапила на труп. Його не було півгодини тому. А тепер лежав на вулиці. Чоловік років сорока. Росіянин. Мешканець. Він лежав і дивився на мене синіми очима.

А поряд відро. Він по воду вийшов...

Мабуть, його вбив снайпер.

Мама знайшла варення і несла в торбі:

– Де тебе чорти носять? – спитала вона.

Я сказала.

Мама тут же дала мені запотиличника. Прямо при мерцеві.

У мене аж в очах засяяло від запотиличника.

Дуже прикро стало.

– Крім їжі – нічого брати не можна! – суворо сказала мама.

Мама знайшла ковдру, що валялася на вулиці.

Накрила небіжчика, і ми пішли додому.

(Поліна Жеребцова, Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр., переклад з російської Ганни Яновської, Романа Трифонова (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015), с. 31–32. Переклад уточнено за більш повною версією оригіналу)