Епізод 39: Шон Байзелл, 8 лютого 2014 року

Зі щоденника Шона Байзелла (1970), шотландського книготорговця, у 2014 р. – мешканця міста Віґтаун, власника найбільшого в Шотландії магазину вживаних книг:

У книгарні сьогодні порядкує Нікі, тож я зможу поїхати в Лідс і оглянути приватну книгозбірню з 600 видань про авіацію. Ми з Анною вийшли з крамниці о десятій, і на прощання Нікі нам порадила:

– Подивіться на книжки, визначтесь із ціною й поділіть її на два.

Нікі якось сказала, що коли настане Апокаліпсис і лишаться тільки Свідки Єгови (чи що там у них замість Апокаліпсису – я не дослухаюся, коли вона заводить мову про релігію), то вона позабирає речі з моєї квартири. Вона вже поклала око на мої меблі.

Анна – моя партнерка, американська письменниця, молодша за мене на дванадцять років. Ми живемо в чотирикімнатній квартирі над книгарнею із чорним котом Капітаном, названим на честь сліпого капітана з «Під покровом Молочного лісу» Ділана Томаса.

Анна мала роботу в Лос-Анджелесі у НАСА, але здавна мріяла попрацювати у книгарні в Шотландії, біля моря, і так у 2008 році потрапила під час відпустки до Віґтауна. Між нами одразу зародилася симпатія, тож, повернувшись ненадовго до Каліфорнії, вона вирішила переїхати до Шотландії. У 2012 році її історія зацікавила журналістку Анну Пастернак, що завітала до Віґтауна на книжковий фестиваль, і та написала про неї статтю для газети Daily Mail. Незабаром до Анни звернувся один видавець із проханням написати мемуари, і вже у 2013 році її перша книжка, «Три речі, які потрібно знати про ракети», вийшла у видавництві Short Books.

Попри літературний успіх, Анна вважає себе не письменницею, а «лінгвістичною імпресіоністкою», що на ходу переосмислює мову. Це мене і зачаровує, і дратує. Почувши певне слово краєм вуха, вона починає повторювати його у викривленій версії, яка мало нагадує оригінал, і часом це породжує цілковито незрозумілий мовний суп, приправлений дрібкою їдишних слівець, які вона чула від бабусі.

Жінка, що продає книжки про авіацію, подзвонила нам на минулому тижні. Справа була нагальна. Книжки належали її покійному чоловікові, що помер рік тому, а тепер удова продає дім і мусить виїхати в березні. Ми прибули о третій. Мій погляд одразу прикипів до перуки на господині, а ще до каштанів, розсипаних під дверима й вікнами. Жінка пояснила, що її чоловік помер від раку, і вона зараз лікується від тієї ж хвороби. Книжки чекали на мене на переобладнаному під кабінет горищі, до якого вели вузькі сходи. Про ціну довелося поторгуватися, але ми врешті домовилися, що вона віддасть десь до 300 книжок за 750 фунтів. Жінка не заперечувала проти того, щоб решту книжок я лишив. Якби ж то так було завжди! Більшість власників намагається позбутися цілої колекції одразу, особливо якщо книжки дісталися їм у спадок. Ми з Анною завантажили чотирнадцять коробок у фургон і рушили додому.

Здається, жінка зітхнула з полегшею, що таки змогла віддати книжки – сама вона авіацією не цікавилася, але їй було явно тяжко попрощатися з колекцією чоловіка. Перед виходом Анна спитала її про каштани перед дверима і вікнами. Виявилося, та, як і Анна, боїться павуків, а каштани, кажуть, виділяють хімічну сполуку, яка їх відлякує.

Фургончик (червоний «Рено Трафік») я купив два роки тому і вже геть загнав. Варто від’їхати від книгарні – і мені починають радісно махати з інших машин: явно плутають із поштарем.

У колекції знайшлося 22 томи із серії «Історія авіації» видавництва Putnam, присвячених різним літакобудівним заводам чи навіть окремим типам літаків – фоккерам, говкерам, гідропланам чи ракетопланам. Схожі видання зазвичай добре продаються й онлайн, і в крамниці, десь по 20–40 фунтів за том. Я тому й купив книгозбірню за такі гроші: був певен, що зможу досить швидко продати цю серію та відшкодувати витрати.

Багато покупок починається так: нам телефонують і пояснюють, що в них недавно помер хтось із близьких, і тепер потрібно продати книжки покійного. Звісно, чимало співрозмовників досі оплакують померлих, і неможливо лишитися байдужим до їхнього горя. Книгозбірні покійних дають змогу зрозуміти, що то була за людина, чим цікавилася й навіть, певною мірою, якої вона вдачі. Тепер я одразу прямую до книжкових полиць, навіть коли приходжу в гості до друзів. Особливо мене цікавлять промовисті суперечності в шафах, які можуть відкрити мені щось нове про моїх знайомих. Скажімо, на моїх полицях серед сучасної прози і книжок із шотландської історії та мистецтва затесалася «Лайся їдишем» і «Колекціонування ложок Третього Рейху» (перше подарунок від Анни, а друге – від мого приятеля Майка).

Ми з Анною поверталися з Лідса через Ілклійську пустку під зимовою зливою й дісталися додому десь о сьомій. Відчинивши двері, я побачив на підлозі гори книжок і коробок. У пошті накопичилося кількадесят імейлів. Нікі, здається, отримує якесь садистське задоволення, залишаючи повсюди купи книжок, адже знає, як мені важливо тримати всі поверхні, й особливо підлогу, чистими. Жінка неохайна за своєю природою й тому певна, що мій потяг до порядку й організованості – це така кумедна ексцентричність. Вона навмисне розводить у крамниці гармидер, та, коли я їй докоряю, ще й розказує, що в мене обсесивно-компульсивний розлад.

(Шон Байзелл, Щоденник книгаря, переклала з англійської Ярослава Стріха (Київ: Наш формат, 2019), с. 16–18)