Епізод 751: Галина Кошут, 20 січня 1930 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Галини Кошут (1903–1932), у 1930 р. – мешканки Бучі, дружини австрійського інженера Роберта Кошута, який працював в СРСР:
 

Мало не цілий рік не писала я нічого. То нíчого було писати, то ліньки було, то нездужалося. Це літо, на протилежність попередньому, було найгіршим у моєму житті. Найбільшою неприємністю виявилася моя хвороба, яка забрала багато грошей, принесла багато неприємностей і важких годин. Від самої весни я стала лікуватись у найкращого лікаря – фахівця з легеневих хвороб, стала робити вдування (вельми неприємна операція), але все це поки що мало допомагає. Я пролежала всю минулу зиму в постелі, а все літо в лісі на канапі. Часом буває краще, але варто мені допуститися щонайменшої необережності, щонаймізернішої, як температура знову стрибає на довгий час догори. Тримається ось уже півтора року між 36.8 і 37.8, а двічі або тричі було 38 і кров горлом так і лила цілий тиждень.
 

Літо минуло дуже нудно, сумно, я валялася, грошей не було і перед платнею (Роба працював на цегельні і отримував 100 рублів на місяць) щоразу відбувалися через гроші цілі драми між мною, Робою і мамою, т. як на господарство вистачити не могло ніяк. Фунт сала коштує 2 р. 50 к., масло 3 р., борошно сіре 60 к., крупа гречана – 40, манна – 80 і т. д., а тепер ціни ще ростуть і ростуть.

Влітку жили в Бучі знову Шлопаки, навдивовижу милі обоє й хороші. Щодня вони приходили до нас. На нашій дачі була цього року богадільня: ми так розумно влаштувалися, що будинок був повний, а грошей не отримали ні копійки, а неприємностей зате силу-силенну. Одну кімнату я запропонувала Ірі задарма, т. як знала, що грошей у них нема, а бачити її хотілося страшенно. Але вийшло врешті-решт так, що замість Іри приїхала до цієї кімнати її мама Олена Вікторівна з Кирилом. Одну кімнату ми дали в рахунок боргу одним зі своїх кредиторів, не маючи можливості віддати їм грошима. В маленькій кімнаті поселилася, перейшовши на літо з великої, Роїха, мати шкільного вчителя, який наобіцяв золоті гори, а заплатив замість грошей самою невдячністю. Всі наші дачники цього року мучили нас чимало, але найбільше відзначилися в цьому, на мій подив, Олена Вікторівна і Кирило. Мало того, що вони розбили нам велике скло у вікні, розбили мармуровий умивальник, задимили всю кімнату і передпокій, привезли і розвели клопів; мало того, що Кирило все літо бив, мучив і мордував дітей, все у них відбирав, мало того, що Олена Вікторівна заморочила нам усім голови і збила всіх з ніг своїми вічними буржуйськими проханнями, то дістати щось, то поремонтувати, то принести, то переробити і т. д. Але вона так задирливо трималася весь час, так хотіла показати свою перевагу над нами, що вже не ознака шляхетності, що просто вимотала з нас усі сили. Кирило лупцював наших немилосердно, але про це сказати їй – значило викликати страшну образу і отримати масу неприємностей, самим зачепити Кирила не можна було й подумати, навіть зауваження йому зробити як-от: «Не кидай палиці в колодязь», «Не влуч каменем у дітей», «Не... [текст втрачено]
 

З ранньої весни Роба працював на цегельні й отримував 125 рублів, тобто на папері 125, а насправді, як почнуть вираховувати щомісяця на позику 13 р., на спілку 3, на Осоавіахім 2, на газету 1 р. 50, на кооперацію, на їдальню, на духовий оркестр для заводу, на мопр, допр та інші паскудства, та ще й треба робити вигляд, ніби це все добровільні відрахування. А спробуй-но відмовитися! Нещодавно Роба перейшов на службу у силікаттрест на 150 рублів, а тепер йому вже пропонують службу за фахом, інженером на завод кабелю, на 250 рублів. Нарешті здійсниться моя мрія і Робка піде за своїм фахом, а не за будівництвом, де його щохвилини можуть скоротити [текст втрачено] і великі відрахування і трамваї і поїзд багато заберуть грошей, але зате Роба на своєму шляху і зможе рухатися хоч трохи вперед. [...]
 

Недавно ми були в цирку і сміятися довелося більше над дітьми, ніж над виставою. Коли ми їхали туди, весь вагон від реготу помирав при запитаннях Леонарда і Ельвіри. Я сказала Леонарду, щоб, якщо кондуктор спитає, скільки йому років, він відповів: «Не знаю», т. як я купила йому дитячий квиток, але він уже на пів року старший, ніж їздять за дитячим квитком. Він думав про це весь час, і коли контролер, пробивши наші квитки, повернувся до наступного пасажира, Леонард раптом на весь вагон спитав: «Мамо, а чому ж кондуктор не спитав у мене, скільки мені років? Мені вже не треба говорити, що я не знаю?». Еля питала, чому лампи висять догори ногами (електричні ліхтарі), чому у цього дядька такий великий ніс і на ньому горіх і т. д.
 

Коли в Києві ми вийшли з трамваю біля міського театру, Еля, побачивши палісаднички, обгороджені решіткою, спитала на всю площу: «Для кого це такі великі ліжка?». В цирку вони були страшенно серйозні й поважні. Еля ніяк не може запам’ятати слово «цирк», а каже: «Це там, де стають один на одного». [...]

(Галина Кошут, Бучанский дневник, составитель Леонард Кошут (Київ: Юніверс, 2001), с. 60–65. Переклад з російської)

Ілюстрація: родина Кошутів у власній садибі в Бучі, кінець 1920-х рр. Посередині – Галина Кошут.