![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Леопольда Тирманда (1920–1985), польського письменника і публіциста, у 1954 р. – мешканця Варшави:
Знову переходжу на сувору дієту. Вважаю, що це нечесно з боку печінки, таке неочікуване нахабство і погіршення. Але печінка – це не джентльмен, як сказав колись Збишек Герберт і мабуть що мав рацію. Він на цьому знається.
Перед полуднем пішов до свого перукаря. Це похмурий хам, але я дуже його люблю. Зникома приватна ініціатива, малесенький закладик у подвір’ї на Хмільній. Всередині атмосфера непривітної, простацької люб’язності для клієнтів. Зазвичай порожньо, ніхто не чекає під стіною, і ми розмовляємо про жінок. Мій перукар милується настільки накипчастими від сперми описами, що я після кожної сесії вимагаю миття голови за пів ціни.
[...] Обід у Літераторів. Підсів Юрек Брошкевич. Відважний чоловік. Взагалі до мене ніхто ніколи не підсідає. Остракізм нікчем чи просто моя особиста непривабливість? Ніколи цього достеменно не знав, а мені ніхто не скаже. Щоби не перебільшувати, волію думати, що я нікому не цікавий. Брошкевич мене втомлює, але люблю його. Покірно служить комуністам, та схоже на те, що крім кар'єри, в голові у нього тільки дівки і трахання.
По обіді був у мене Герберт. Це один з найкращих моїх сучасників. На мою думку – поет номер один свого покоління, а може й усього нашого обшару історії повоєнної Польщі. Про нього знають ще небагато, він мало друкувався, трохи в «Тиґодніку Повшехним». Зрештою, не зустрів визнання і захвату серед католиків, але ми всі в «Тиґодніку» були згодні, що це клас сам по собі. Що він себе ще покаже, як тільки дозволять.
Збишеку Герберту ще нема тридцяти, він худорлявий, трохи слабосилий, з надто широкими стегнами. У нього хлопчакуватий, весело задертий ніс і підозріло лагідні, світлі очі. В їхній блакитній м’якості видно нещирість і непоступливість. Він ввічливий, доброзичливий, спокійний, але в цій увічливості ховається воля, непокірність і якесь витончене лукавство, з яким краще рахуватися. Говорить тихо, цікаво, знає про що говорить, має в собі велику і безкорисливу ерудицію, яку без зусиль переплавляє на дотепи і шарм. Плекає моральну чистоту, безкомпромісність і вірність самому собі трохи напоказ, але в такому солідному стилі, що не можна ні до чого причепитися і не можна відповісти йому нічим, крім глибокої поваги.
Звісно, потерпає від злиднів. Заробляє кількасот злотих на місяць на посаді рахівника-хронометражиста в кооперативі, який виготовляє паперові пакунки, іграшки чи коробки. Спокій, з яким Герберт витримує ці тортури після закінчення трьох факультетів, ніби взятий з ранньохристиянської агіографії. Цей спокій – ретельно сконструйована маска: за нею ховається розпач людини, яка боїться, що програла життя в несерйозному покері історії, де ставкою були ідеологічні прив’язаності й почесті. Внаслідок цієї згубливої звички він не має можливості допомогти старим нездужалим батькам чи уникнути інших гризот. Він нагадує людину, яка нахилилася над криницею життя й відчула звідти жахливий сморід, але водночас судомно вчепилася в край, щоб не відступити й за жодну ціну не перенести мрійливий погляд на цукеркові ландшафти.
Мене з Гербертом поєднує дивна приязнь: ми багато знаємо про наші думки і взаємну довіру, але пильно відокремлюємо від них справи дійсно особисті. Не довіряємо їх собі, тож не знаємо один про одного найважливіших речей. Кожного з нас мабуть що пригнічує обговорення інтимного, через потребу звичайної психічної гігієни, тому між нами є дещо нездоланне. Може, це й на краще.
[...] Вечір у Боґни, яка сьогодні була у школі вперше після зимових канікул. Вона повернулася щебетливою і щасливою як лісне пташеня: вся школа гуде про її сліпучий успіх на новорічному балі. Я мав допомогти їй з польською, але вона поводила себе нижче всякої критики, особливо коли мати пішла до сусідів, а батько ще не повернувся з міністерства. Я насварив її, після чого вона присмирнішала, але моєї зухвалості виявилося недостатньо, щоб повернути атмосферу уроку.
