Епізод 493: Григір Тютюнник, 7 травня 1959 року

Зі щоденника Григора Тютюнника (1931–1980), українського письменника, перекладача, у 1959 р. – студента філологічного факультету Харківського університету:

Вперше мене зустріли без посмішки. Дядько, мій дядько, який завжди з доброю батьківською посмішкою йшов мені назустріч, сидів тепер на ліжку, підібгавши ноги так, що коліна діставали підборіддя, і був схожий на ображену, всіма забуту дитину.

Я шпурнув плащ на стілець і підбіг до нього. У нього засмикались губи, пересохлі від сильної температури, якось жалібно скривилися:

– Ну от, закупорювання бронхів у мене... а ти стільки не писав...

Він заплакав і потягнувся за рушником, щоб витерти очі. Пальці білі-білі, в чорних кущиках на щиколотках, нігті сині, як у мерця. Я вперше побачив, який він старий і безпорадний.

Задихаючись, почав розповідати про поневіряння лікарнями, і я дійшов висновку, що лікарів у нас мало, хоча медиків незліченна сила, і що лікування у нас організовано препаскудно. А ми так пишалися ним колись, та й зараз не перестаємо цілувати себе в чоло з розчуленням.

 

***

Трава вже на пів чверті від землі. Де-не-де миготять спини ворон. Вони наче дельфіни пірнають і знову показуються у трав’яних зелених хвилях.

Поїзд рухається, трошечки перевищуючи швидкість пішохода. Часто зупиняється. Чути, як перегукуються провідники:

– Фросю! Знайшла в Харкові босоніжки?

– Ні-і!

– В Попасній є.

І знову тихо. Співає соловей у посадці. Бухтить паровоз. Рушаємо. Солов’я не чути.

(Григір Тютюнник, Бути письменником: щоденники, записники, листи, упорядкування Олексія Неживого (Київ: Ярославів Вал, 2011), с. 221. Переклад з російської)