Епізод 257: Леонід Коваленко, 13 вересня 1945 року

Зі щоденника Леоніда Коваленка (1922–1983), українського літературознавця, у вересні 1945 р. – військовослужбовця Червоної армії:

Ходять по Слуцьку італійці і торгують оселедцями... Екзотика: італієць з оселедцем в руках на вулицях білоруського міста Слуцька...

Їх тут багато: полонені, вивезені з Німеччини (звільнені під час наступу), їх одягають в нашу форму (якої вони, між іншим, ніколи не дотримуються), годують, як бійців. Іноді пробують використати на роботах (їх же декілька тисяч), але завжди невдало, бо вони не дуже люблять роботи. Не знаю, як в Італії, а в Слуцьку щодо праці, то з них користі, як з козла молока. А розмовляють радо. Багато з них – «рибалки». Стоять біля річки (протікає майже через центр міста) і граються в ідилію. З одним із рибалок я пробував говорити. По-нашому (власне, це від поляків або чехів) знає «добре», «не добре» і більш нічого. По-німецьки – більше. Говорили по-німецьки. Весь запас німецький я використав і про дещо довідався: звідки, що робив, як потрапив сюди, про сім’ю і т. д.

Позавчора прийшла їхня колона на станцію. Спереду зелено-біло-червоні прапори. Ідуть радісні. Флегматики – ніякі. Форми одягу – ніякої. Хто хоче. Підвозив двох. Один трішки розмовляє по російсько-польськи. Він з Риму, його товариш – з Неаполя. Підморгує мені, показав фото дружини. Радий. Вчора теж пройшла колона на станцію. Особливо гостро хочеться додому, дивлячись на них. Їм же далеко, а мені якихось 500–600 км! Коли ж нарешті?

Вони всі чорні. Бувають і русяві, але рідко. Красиві очі. Трапляються й такі, що не розбереш, чи це наш боєць, чи «італьяно». Переважна ж більшість – різко відмінні від нашого брата.

Одержав чотири листи від Ольги. Один – на командира частини. Ще раз дякую поштовим працівничкам. Передушив би!

Вона давно вже вдома. Налагодила справи в інституті (була затримка з не складеною патанатомією). Ніяк не дочекається мене.

З 2.IX в новій частині. Хотів «придуритись», без шуму, бути непомітним, менше появлятись на начальство. Так і прожив 8 днів. Але тутешнє начальство добре зналося із старим нашим. А ті і про нас кинули слівце. Одним словом, старшина тутешній поїхав у відпустку, а мене «забарабали» на його місце. Відмовлявся, звичайно, викручувався, але нічого не допомогло. А зараз зовсім «шишкою» став: всі роз’їхались, і я днів на 10–12 залишився єдиним начальником у роті: і за командира роти, і за старшину...

Живу в шатрі один, бо мої «сожителі» поїхали сіно косити. Чудово.

Сьогодні перший прозоро-красивий день. Отакі дні невимовно приємні. Бабине літо пливе і пливе – куди не глянеш. Воно біле на блакитному фоні неба, і можна без кінця фантазувати про нього. Це птиці (до і післяісторичні); це кораблі (те ж саме); це мрія; це думка, власне, натяк на думку, бо безформна, і т. д. і т. д.

Сьогодні стільки сонця, що здається, за все літо його стільки не було. Якщо і далі буде така осінь, то за тиждень забудуться всі дощі літа.

Прямо жарко сидіти в шатрі. Надворі хоч вітерець.

(Леонід Коваленко, «Ми – люди майбутнього, ми – не минулі». Статті, рецензії, щоденники, спогади, поезії, листи, упорядники Ніна Калениченко, Олена Поліщук (Дніпродзержинськ: Видавничий дім «Андрій», 2008), с. 317–318)