Епізод 130: Іван Боберський, 9 травня 1919 року

Зі щоденника Івана Боберського (1873–1947), українського педагога і громадського діяча, у травні 1919 р. – референта пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, який перебував у Станіславові:

Гарний ранок. Сонце заглянуло до Станіславова. Ковтун прийшов до моєї кімнати в готелі, щоб дістати вказівки, куди має поїхати як кур’єр з «Вістником» і що має забрати з видань до книгарень або склепів. Води нема, не тече водопроводом. Що це є? Маємо перестати мити в молодій державі? Виходжу немитий до роботи.

В друкарні Данкевича умовився я, що мають складати дальше черговий спис старшин. Виходжу з друкарні, де власник друкарні Данкевич перевертає горби паперів на всі боки, а його мисливський пес увивається по сінях, і стрічаю на вулиці референта судівництва, отамана д-ра Підляшецького. Поясняю йому, що вилоги правників вийшли сталеві, а не червоні, як він це собі бажав. Він на це: «Це таке традиційне, ми мали все червону краску». Вже передше, коли полковник Ціріц визначив був сталеву краску для правників, сказав отаман Підляшецький: «Та нехай нам лишать хоть цю саму краску, що ми мали її за Австрії». Я сторопів тоді на ці слова, а тепер до дальшої оборони «традиції» підсміхувався я. Так говорить і думає горожанин України. Я на його місці вибрав би цілком іншу краску, не австрійську. Нехай буде щось нового і самостійного. Отаман Підляшецький оповів мені, що один радник суду, поляк, говорив, що поляки хотять, щоб східна Галичина прийшла до Польщі. Антанта це зробить для них, бо вона не узнає України. Цей радник сказав: «Damy wam szeroką awtonomję». Кажу: «Чого вони так нас тримаються, коли ми їх не хочемо?».

Спіткав я професора Чайківського, як йшов до гімназії. «Нема там у вас місця, – питаю його, – на склад паперу і на друкарню?» – «Ніт, нема, ми маємо 300 військових учеників на курсі, і військова школа приходить до нас вчитись. Нема місця». Це була його відповідь. Я зайшов до реальної гімназії при вулиці Франка, де передше була польська реальна школа. Директор Грицак з грубою долішньою губою пояснив, що в партері, в кімнатах, де мав би мешкати, мешкає державний секретар освіти. «Військо могло б його викинути», – каже він. Я зрозумів, що йому на цім залежало б. Для того, що він не може мешкати, то військо має викинути Артимовича. Я відповів, що секретарови мусимо уступити, і пішов до 11-тої гімназії коло церкви. Старі склепіння в коритарах, але чистий будинок і не дуже вонючий, наука добувається через двері. Чути ясно слова учителів. Учительська саля досить прилична. Через ринок дістався я до Секретаріяту і злучився телефонічно з четарем Фаслєром в команді міста. Фаслєр вже говорить до мене також про це, що Вайденфельд не годиться, щоб його гарну салю забрати на склад паперу і на друкарню. Ця саля Вайденфельда придасться на курси, які жандармерія бажає уладити, а на друкарню надається один дім близько двірця. Прийшов шеф від паперу і Фаслєр і ми в трійку вибрались оглянути дім. Я ще змінив Бабюкови 2500 гривень на сотки в гривнях, бо без так званих дрібних грошей годі рушитись. Ми зайшли до дому по вулиці Основ’яненка. Дім партеровий, одна саля більша і побічні малі кімнати. Свіжо білений, але вогкий. Пані властителька робила крики, що дім винаятий, галасувала. Поручник Кушнірук, будучий шеф паперу і друкарні, хитався, що зробити. Коли ж йому якісь два сусіди пояснили, що цей дім направили українці і що ця дама мешкає в своїм домі при вулиці Пелеша 9, та що це дім її брата, який втік до Відня, тоді він сказав: «Я цей дім займаю для війська». По подвір’ю гній, ціла купа гною. Так Вайденфельд має щастя. Його саля чекає на якісь ще важнійші цілі. Покищо уратована. Цей домик близько двірця, близько Секретаріяту, має в середині добре розміщення і стоїть сам для себе.

[...] Прийшов в шинелі і московській шапці бородатий Майданський. Розповідає, що заложив кіно для вояків на фронті. Він і Ковальський проводять розвідку, щоб забезпечитися проти розвідки противника, який старається довідати про кожну подробицю. Даю йому читати відозви, уложені Пачовським Василем. Звертаю йому увагу на мистецьку виправу, яка має рисувати і світлити бої на спомин. Майданський розповів, що отаман Ерлє робив велику бучу в Ходорові, щоб його вислати до Парижа як військового знатока. Викрикував, що заслуговує на довір’я. Тепер їде. Курманович має за много робити. Поправляю «Вишкіл вояка в 36 днях», який я обробив на підставі німецьких текстів. Осінчук приносить відбитки з рисунку старшинських відзнак, але є деякі неточності. Нарисував пружки на 14 стм., коли вони в описі подані на 12 стм. Такі недокладности не сміють находитись в приписах про однострій до війська. Завтра буде мав до 50 відбиток. Телефоную до харчівні «У. С. С.», до бригадира голодної вічно бригади Гука, що спізнюся на вечерю. Йду вечеряти і застаю отамана Дудинського і ще кількох. Дудинський оповідає про карну виправу, яку вислав до Надвірнянщини, з четарем Креховецьким Миколою на чолі, всі в залізних шоломах, щоб ловити дезертирів. Любов України! Читаємо «Републику», якісь малі побіди. Четар Іванець їсть вечерю і каже, що лишить рисунок у дверника, щоб я післав його до Бабюка, а прибори до рисовання мав би переховати Осінчук, тепер піде до «Одесси» на каву, бо хоче стрінути Коновальця і розпитати, чи «Українські січові стрільці» не могли б одержати одіння з Києва.

Не йду до каварні, не маю нікого там до розмови. Дуже добре, бо така стріча коштує много. 10 до 20 корон я готов все пропити кавою. Нині стрінув я О. Ганицького перший раз від давного часу. Хотів я з ним поговорити, але мені не удалось знайти час до цього.

Б’є вже три чверти на одинайцяту. Жаби рахкають, аж дзвенить.

(Іван Боберський, Щоденник, 1918–1919 рр., упорядник Юрій Мицик (Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2003), с. 226–229)