![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Михайла Бережкова (1850–1932), російського та українського історика, краєзнавця, у 1892 р. – професора Ніжинського історико-філологічного інституту:
«Сьогодні нічого не трапилося», але я запишу одну думку, яка спала мені під враженням старих листів до мене друзів і недругів: «Я мав би сильно лаяти себе перед іншими за свої думки і вчинки; та я і схильний дуже лаятися; але я все ж не лаятимусь – задля пристойності». Пристойність – видатна річ, якщо розуміти її не в сенсі зовнішньої вивіски, а в сенсі віри в себе і людей. Пристойність – це те саме, що шляхетність і витонченість, а вони не допускають сваріння ні себе, ні інших.
Пристойне, витончене, шляхетне – саме прикрашають внутрішньо людину. Моральність ще більше прикрашає серце; але моральність занадто глибока й висока, занадто серйозна справа; для житейських суспільних відносин, де не можна постійно виставляти високий ідеал моральності, або бути її проповідником, і – так би мовити – «перед усіма молитися», – для житейських, кажу, відносин ближче і частіше потрібна шляхетність, пристойність, витонченість, гідність.
Моральну красу не кожен помітить і зрозуміє: вона може видатися надто скромною, простою, навіть юродивою (я говорю про людей грубих серцем, які саме дивляться на сердечну простоту, як на юродство); а зовнішню красу (тобто більше зовнішню порівняно з моральною), які суть: витонченість, шляхетність і пристойність, люди помічають і цінують скоріше, саме тому, що цього роду краса видніша, наочніша.
Витончене – рідня моральному й розумному. Навіть моральність не може іноді обійтися без витонченого. Я багато разів підносився духом, завдяки витонченому, яке частково є в мене. У складні моменти життя – після релігії, після морального осягнення своєї недосконалості, мене раптом виручало почуття витонченого і шляхетного, відчуття пристойності перед собою і перед людьми. Витончене і шляхетне навіть входить частково до релігії: адже релігія не тільки говорить про гріховність людини, але й про її шляхетність, про гідність душі людської, яку врятував сам Христос, що прийняв на себе подобу людську. Отже людина з точки зору релігійної – високошляхетна, високодостойна істота.
Ось у якому сенсі я розумію «пристойність»! І ось чому я не хочу і не буду лаяти себе і лаятися перед іншими. Буду каятися перед Богом за мої гріхи, котрих у мене дуже й дуже багато; але перед людьми каятися, далебі, не варто: дуже небагато людей зрозуміють тебе правильно! Та й не пристойно, знову таки скажу, лаятися перед людьми, не напутливо, не корисно.
Dixi! Здається, я сказав ясно свою думку і пристойно: пристойність є те, що змушує нас краще думати про себе і про інших.
(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)
(Щоденник професора Михайла Бережкова. Інститутський період (1882–1904), за редакцією Олександра Кривобока (Ніжин: Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя, 2019), с. 70–71. Переклад з російської)
Ілюстрація: будівля Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька на зламі XIX–XX століть.
