assassins_cloak: (Default)
2025-07-04 09:52 am

Епізод 551: Світлана Князєва, 4 липня 1989 року

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1989 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Нарешті піст закінчився, слава Богу! Давид [Гіоргобіані] приїхав без Манани – теж слава Богу! Леонід почав інтенсивно знімати!

Давид без присутності на знімальному майданчику Манани зовсім інший: весела, радісна, нормальна людина і талановитий актор! Щоправда, проповідує періодично, але без мананівського фанатизму.

Радісно й легко зняли епізод у Корсуні-Шевченківському на тлі квітучого бузку (рівно рік минув з часу локальних фільмувань до епізоду «Бузок»). Кіногрупа нанюхалася бузку, напевно, на пів життя. Спеціально для цього епізоду придбали меблі з лози: крісла, стільці, етажерки, крісло-качалку, столик, плетені вази, дитячі меблі. Це так гарно виглядає на тлі буяння різнокольорового бузку! У мене просто засвербіли руки зшити з мережив скатертину на столик для кави і чаю, який будуть знімати на тлі білих ґрон. Костюмери виділили для цієї моєї затії білосніжні мережива, і я взялася за справу. Вийшло дуже гарно. Льоня похвалив мене, а я зізналася йому, що мрію купити схожі меблі до нас на дачу у Прохорівку. Він обіцяв «подумати»...

Емілію Львівну Прахову в картині грає московська акторка Ольга Гобзєва, її підбирали за схожістю з портретом дружини Прахова і за схожістю із зображенням Богородиці на цинковій пластині в Кирилівській церкві. Ольга Гобзєва теж ревно віруюча, православна. В роді у неї були монахи і священнослужителі, їй було про що поговорити з Давидом...

У картині знімаються діти, зображають дітей Прахових. Старшу дівчинку грає донька Бориса Хмельницького Даша, та, що ридала над хом’ячком у Москві. Сина грає Міша Демєнтьєв, той,що розмовляє з «»інопланетними друзями за вікном». А молодшу доньку, яка має бути схожою на маленького Христа на іконі в Кирилівському храмі, грає дівчинка з катера. Ми з Льонею якось пливли з Прохорівки на катері, а навпроти нас сиділа саме така дівчинка, яку ми давно шукали для фільмувань. Ми заговорили з батьками дівчинки про знімання, ті радо погодилися...

З Давидом тут відбуваються «дива»! То раптом на купі макулатури побачив розгорнутий журнал на сторінці зі знімком, де його сфотографовано з донькою:

– Донька скучає за мною. Господь нагадує мені про неї...

То хтось підсипав йому під двері готелю дрібні монети, а у Манани в Грузії в цей період були проблеми з грошима, і Давид говорив мені про це напередодні «дива»:

– Господь нагадав мені, що все в Його владі, і Він потурбується про мою сім’ю...

То раптом, повернувшись увечері зі знімання, виявив у своєму номері на журналі гарний хрестик, на якому було зображено Почаївську Лавру. – Господь закликає мене до служіння...

Ну, що тут скажеш? Чудеса! Давид при цьому радіє, як маленька дитина! Він дуже славна людина! Боже дитя!

Леонід Осика зняв у Корсуні-Шевченківському все, що хотів, був щасливий, жартував, але...

– Недовго музика грала, недовго фраєр танцював, – сказав він мені, коли після повернення кіногрупи до Києва до нас приєдналася Манана.

І почалося... Давид весь якось зіщулився, під час фільмувань відмовився цілувати руку Олі Гобзєвій:

– Цілувати руку можна тільки у священника...

Потім відмовився їсти за одним столом з людьми єврейської національності:

– Господа розіп’яли юдеї...

Наш чудовий другий режисер Гарік Тарнопольський, справжній професіонал, яким не міг нахвалитися Льоня, був шокований! Хоч він був за національністю єврей, але хрещений, йому довелось одягнути на шию великого хреста, щоб «усім» було видно, що він православний.

– Вихрест, – шипіла Манана.

Нашій художниці по костюмах Наді Бойчук почали снитися жахіття після спілкування з дружиною Давида. Вона наполегливо вимагала від неї «негайно обвінчатися з чоловіком»... Далі ще гірше...

Знімання епізоду «Демон» планувалися в Чернівцях у приміщенні театру імені Кобилянської.

– Що це за назва? – строго запитала Манана.

– Це назва опери Рубінштейна, – відповів Льоня.

– Про що ця опера? – ще більш строго спитала дружина виконавця головної ролі.

Леоніду Осиці довелося коротко розповісти сюжет опери. Коли Манана з Давидом дізналися, що на сцені зніматиметься актор в образі демона, то відмовилися бути присутніми на зніманнях. Давида в цьому епізоді довелося знімати на фоні глядацької зали, а не на фоні дії, яка відбувалася на сцені театру, як було задумано за сценарієм...

А на наступне знімання Давид узагалі не з’явився. Не з’явився і все, без жодних попереджень. Ми вже злякалися, що він узагалі відмовиться зніматись у фільмі. Як з’ясувалося пізніше, вони з Мананою дивилися по телевізору з’їзд народних депутатів, де вирішувалося питання про Грузію, про трагедію дев’ятого квітня.

– Це було для нас важливіше, – сказав Давид.

Мені було шкода Льоню: від дуже перенервував через відсутність Давида на знімальному майданчику...

Для епізоду «Демон» Гарік Тарнопольський запросив на роль янгола чарівну юну дівчину на ім’я Юля, їй виповнилося 17 років, але вона, на жаль, не підійшла на роль через свій невеликий зріст. Зате шалено сподобалася Анатолію Ромашину, виконавцю ролі Прахова. Він як майстер набирав курс у Московському театральному інституті і запропонував їй вступати до нього на акторське відділення. Приємно було спостерігати за цими красивими людьми. Анатолій Ромашин по-царськи упадав біля неї, і в мене закралася підозра, що не тільки як акторка зацікавила нашого всесоюзного «царя» (Ромашин у кількох картинах зіграв батюшку-царя) спокусниця Юленька.

Після завершення знімань у Чернівцях ми з шиком проїхалися з Льонею в «СВ» (спальному вагоні поїзда). На столику і під столиком у нашому купе стояли букети троянд, які знімали у фільмі. Ми їх забрали з собою, щоби зайвий раз насолодитися чудесним запахом.

Вдома Льоні стало погано. Піднявся тиск і щось сталося з колінним суглобом.

– Різкий біль, – пожалівся він мені.

Я викликала «швидку».

– Схоже на інсульт. Потрібна шпиталізація, – сказали лікарі «швидкої допомоги».

Льоню поклали до лікарні.

– Це був мікроінсульт, – «заспокоїв» мене закріплений лікар. – Ваш чоловік, напевно, сильно перенервував? Йому потрібен спокій...

Спокій! Аякже! «Спокій нам тільки сниться»! Всі два тижні, які Леонід Осика провів у лікарні, я тільки й чула від нього нервові вигуки:

– Мені потрібно знімати! Забери мене звідси! Напиши розписку!

Врешті-решт, я забрала його з лікарні «під розписку», а це значить – під особисту відповідальність. Закріплений лікар навантажив мене купою таблеток і ампулами з ліками, щоб я робила чоловіку уколи.

Леонід відразу ж з головою занурився у свою нервову роботу, став знімати епізод з численною масовкою «Пташиний ринок». Я бігала за ним по знімальному майданчику з таблетками, щоб він приймав ліки за розкладом, а він нервово відмахувався від мене, як від набридливої мухи... Тільки вдома він давався мені на регулярні уколи дефіцитного церебролізину.

Нарешті, третього липня Леонід Осика відзняв останній кадр фільму «Етюди про Врубеля»: лебідь з обрізаними крилами і Врубель, який каже птахові:

– Ти ще полетиш! Я намалюю тебе у вигляді прекрасної царівни!

Коли прозвучала команда Леоніда Осики «Стоп! Знято! Все знято!», Давид не міг приховати радості, вона виплескувалася фонтаном назовні.

– Цей кадр – останній у моєму житті! – заявив він.

Цього ж дня Давид з Мананою виїхали поїздом до Тбілісі, відмовившись узяти участь у бенкеті з нагоди завершення знімального періоду картини «Етюди про Врубеля»!

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 265–268. Переклад з російської)

Ілюстрація: кадр з фільму «Етюди про Врубеля», Світлана Князєва в ролі циркової вершниці Анни Гаппе.


assassins_cloak: (Default)
2025-02-28 10:54 am

Епізод 425: Володимир Малик, 28 лютого 1989 року

Зі щоденника Володимира Малика (1921–1998), українського письменника, у 1989 р. – мешканця Лубен:

Г. П. Карпенко прислав примірник «Князя Кия». В однотомник входять і «Черлені щити». Видано добре. Тираж – 300 000 примірників. «Веселка» на 1990-й рік 1-й квартал, планує 200 000 тиражем «Черлені щити». Книжка має бути гарно ілюстрована.

В ефірі знялася буря навколо програми Народного руху України за перебудову. Бідні київські мрійники! Сміливці! Але хіба їм не зрозуміло, що ніхто не дозволить здійснити цей замір? Ні Київ, ні Москва не допустять на Україні і натяку на відродження національного руху. Та й сам народ наш такий роз’єднаний, денаціоналізований, деморалізований, що з його боку не буде ніякої підтримки... Вся складність процесу перебудови в СРСР в тому, що ми – багатонаціональна держава. Що апарат боїться за власну владу, так ще й за єдність держави. Навіть послідовний перебудовник М. С. Горбачов змушений тут задуматися. Знаменні його слова в Києві: «Это игра с огнём!» [«Це гра з вогнем!»].

На мою думку, ідея Народного руху України може зіграти злий жарт: просто сталіністи прихлопнуть всю перебудову. І знову потягнеться чорна смуга в нашій історії – період авторитарного режиму на зразок сталінщини або брежнєвщини. Це буде жахливо! В економіці ми вже не те що над прірвою – в самій прірві! І як з неї вилізти? Сталінська репресивна адміністративно-бюрократична система обхопила економіку, як удав, так міцно, що напівміри тут не допоможуть. Потрібна реформа радикальна! А по всьому видно, що вона пробуксовує. Так і будуть наші діти та онуки сидіти в злиднях. І природа наша умре – загублять її нерозумні адміністратори та колгоспно-радянський лад, цей новітній сталінський кріпосний лад. Страшно подумати...

(Володимир Малик, Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958–1998 (Полтава: ТОВ «АСМІ», 2011), с. 229–230)



assassins_cloak: (Default)
2025-01-19 11:51 am

Епізод 385: Борис Нечерда, 19 січня 1989 року

Зі щоденника Бориса Нечерди (1939–1998), українського поета, письменника, журналіста, у 1989 р. – мешканця Одеси:

Тепер, по всьому, можу признатися собі: вірменський землетрус, трагедія цього нещасного народу вибила з колії, боюся – надовго…

На цьому тлі будь-які, будь-чиї особисті негаразди втрачають смисл.

Увесь час мало писав. Писав погано. Писав не те. Мужність мислі не береться незвідки, тільки тому що вона (мужність) на цей час потрібна, навпаки – вона є логічним результатом попереднього життя. Всього.

Тим-то – ще нахлебчуся. Сам з собою.

А щодо запису до мого кондуїта, то за сорок з гаком деньочків нічого вартого на окреме згадування не сталося. Мов би і не жив.

(Борис Нечерда, “Щоденник. 1988–89 (фрагменти)”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 448–449)



assassins_cloak: (Default)
2024-04-22 11:13 am

Епізод 113: Василь Захарченко, 22 квітня 1989 року

Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 1989 р. – мешканця Черкас:

Нам, письменникам, і зараз, на п’ятому році так званої «перебудови» партійні апаратники з обкому не дають вільно дихнути, висловити свою думку. Обласній газеті суворо наказали виступати проти Народного Руху в Україні, який хочуть створити прогресивні люди республіки. Нав’язали апаратники свою волю були в березні на письменницьких зборах виступити проти ідеї Народного Руху. На зборах було присутньо тільки шість членів Спілки, тобто половина. Я тоді лежав після тяжкої операції в лікарні. Згодом виникла ідея відмовитися від того незаконного рішення зборів, які відбулися без кворуму. Написали ми листа в Київ, у СПУ і в «Літ. Україну», що підтримуємо Рух. Найшлись людці, що донесли в інстанції. Обком партії викликав секретаря нашого, радив листа не відсилати, погрожував і т. д. Це ж ганьба. Коли ж ці апаратники зрозуміють, що письменник має мислити не їхніми пітекантропськими мірочками, а масштабами державного діяча! Коли вже нас перестануть мати за флюгерних півників на металевих гострячках-багнетиках? Коли нас перестануть, мов мотузяного цигана з веселого вертепу, смикати зі своїх бетонованих кабінетів?

А кого душать? У кого жива душа. Щоб видушити її.

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 58–59)


assassins_cloak: (Default)
2024-04-11 07:44 am

Епізод 102: Костянтин Москалець, 11 квітня 1989 року

Зі щоденника Костянтина Москальця (1963), українського поета, письменника, музиканта, у 1989 р. – учасника львівського театру-студії «Не журись!», студента заочної форми навчання Літературного інституту ім. А. Горького в Москві:

Смішно, але факт: я купив собі гаманець. Дві речі, які видаються мені абсурдними, – гаманець і годинник, – супроводжують тепер у блуканнях Москвою. Мабуть, їм пощастило, бо ж обидві починаються з однієї літери. Таке враження, наче я тиждень тому закінчив нарешті школу. І все, що досі було бажаним, але недосяжним, стало належати мені. Дивно. Нічого не хочеться робити, – адже розпочалися останні канікули. Щось подібне було після дев’ятого класу. Вдома треба подивитися тодішні щоденники. Є все: сигарети і навіть шоколад. Навіть жувальна ґумка, а ще – сушені банани, смажене соняшникове насіння. Є годинник і гаманець. А я не можу знайти собі місця. Чому? Бо я не звик, щоб у мене щось було, крім вільного часу. Я розгубився від того, що мені вперше у житті трошки пощастило.

Але ж ти сам усього цього хотів? І не заперечуй, бо я знаю краще. Ти хотів цього ще тоді, коли без копійки повертався електричкою до Бахмача, сидячи на сходинках у тамбурі, брудний і обдертий, читаючи невідому тепер книжку, коли б не «Трьох товаришів» Ремарка. Того дня Надійка знову сказала «ні». А перед тим ти привіз їй три лілії з Кончі. Дві зів’яло по дорозі, а ту, останню, вона поставила у трилітровий слоїк з водою. А сама кудись пішла і довго не поверталася – така струнка і недосяжна, як літній вечір над костелом.

(Костянтин Москалець, Келія Чайної Троянди. 1989–1999 (Львів: Кальварія, 2001), с. 8)


assassins_cloak: (Default)
2024-03-05 08:43 am

Епізод 65: Борис Нечерда, 5 березня 1989 року

Зі щоденника Бориса Нечерди (1939–1998), українського поета, письменника, журналіста, у 1989 р. – мешканця Одеси:

Треба пристати до котрогось берега. Вибір – штука все-таки переважно емоційна. Розум, світогляд, узагалі інтелект, – на жаль, підпорядковуються чуттям, навіть коли вони, чуття, суперечать інстинктові самозбереження.

Все
воно так, не перечу, проте ж будь-яка ідея – не женщина, щоб її любити.

Втім, щось подібне (твердження, мабуть, із іншого приводу) читав нещодавно десь.

А назагал усе це не завадить мені: приставати.

Шкода, що знову почуваюся зле, ті чи ті болячки доймають. А втім, то метеодні позначаються таким кандибобором на здоров’ї.

Писати не годен, та й не надто силкуюся.

Дзвонив Петро: буцім 9-го їдуть у Молдавію з приводу паперу. Як так – то й так. Мене це вже не дуже обходить. Буде – не буде папір, вийде – не вийде цього року збірка, – хрен з ним.

Є речі важливіші за добробут і навіть самозбереження (хай простить мені Люша й обидві дочки).

Шанс відродити себе у власних очах і здобутися на самоповагу. Більше ніколи судьба не надасть.

Кофе скінчився, чаєм утішусь і – спати, ніч-бо глупа.

Чого б ото нервувався? Ах, да! Жалкую: не зміг належно викінчити віршик про вагон-одчепленець. Відчепленець, одне слово, вагон.

Сміхота: приїхав з Москви Олег Томашевський, бачився там з Вознесенським, а бравий Андрій Андрійович у подив – як, хіба Нечерда – в Одесі?

В Одесі, братику! Куди йому до Києва… У провінціях: зогниє.

(Борис Нечерда, “Щоденник. 1988–89 (фрагменти)”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 450)


assassins_cloak: (Default)
2024-02-20 06:50 am

Епізод 51: Степан Пушик, 20 лютого 1989 року

Зі щоденника Степана Пушика (1944–2018), українського письменника, літературознавця, громадсько-культурного діяча, у лютому 1989 р. – керівника літературної студії Івано-Франківського педагогічного інституту:

Аятолла Хомейні розіслав своїх агентів, щоб убили автора книжки «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, якому 41 рік. За голову письменника старий фанатик дає 4 млн. доларів. На грані розриву дипломатичні стосунки. Письменник вибачився перед Іраном, що не хотів образити Коран і Магомета. Переховується. Якщо таке може натворити книжка, то в мусульманських республіках Радянського Союзу будь-коли може вибухнути щось значиміше, більше, страшніше. Афганська війна не завершилася. Вона не може закінчитися виводом військ. Генерал Громов буде проклятий афганцями. Він – генерал-лейтенант, його зустрічав син-восьмикласник у Термезі. А 39 хлопців загинули, повертаючись додому.

***

Учора дивився виступ Євтушенка по телебаченню. Добрий поет, але втрачає почуття міри. У його віці вже не пасує виступати на рівні Алли Пугачової. Цілувати в руки жінок не вміє.

 
***

Нашуміли ми! Так нашуміли, що Горбачов прилетів до Києва. Завтра чи післязавтра буде у Львові. Тоді полетить у Донецьк і повернеться знову до Києва. Народний Рух розцінюють як створення нової партії. Гадаю, що тепер Москва змушена буде піти на деякі уступки, особливо щодо статусу державності мови української.

***

Сьогодні ввечері, після виступу в педінституті, де я сильно крив сталіністів і брежнєвців, до мене причепився якийсь смердючий сталініст-енкаведист і почав провокувати бійку.

– Ах ты, мазепинец, о Шевченко говориш с телеэкрана! Гад ты!

І почав увечері серед міста ображати мене в присутності Грабовецького. Я ледве стримався, щоб не вліпити йому по морді. Грабовецький потягнув мене: «Не смій! То – провокація!» [...]

(Степан Пушик, З останніх десятиліть: щоденники Степана Пушика, Т. 1, 1988–1992 рр., за редакцією Ольги Слоньовської, упорядник Ганна Пушик (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021), с. 193–194)