Епізод 578: Клер Шерідан, 31 липня 1924 року
З подорожніх нотаток Клер Шерідан (1885–1970), англійської журналістки, письменниці та скульпторки, яка у 1924 р. здійснила подорож Центральною та Східною Європою:
Наші російські візи були дійсні до першого серпня, тож опівдні 31 липня ми, не гаючи зайвого часу, залишили Рівне та дісталися прикордонного містечка Корець о четвертій пополудні. Такий особливий день – вінець усіх наших зусиль. Останні дві з половиною години до російського кордону здавалися довшими, ніж попередні три тижні.
Люди спантеличено дивилися на нас, поки ми гордовито сунули містом. Корець – кінцева зупинка; останніми роками ніхто навіть і не думав їхати далі. Проминули цукровий завод ліворуч. А за ним одразу починалося начисто поросле травою шосе. Із заводської брами вийшла група з трьох-чотирьох чоловіків. Один виявився поліцейським, і ми запитали в нього дорогу. Він удавав, наче не розуміє жодної знаної нами мови, та був похмурий, як усі польські поліцейські на нашому шляху.
– Що вам потрібно? – запитав молодий чоловік бездоганною англійською.
– Дістатися російського кордону.
Він вказав рукою у бік зарослого шосе.
– Кордон через півтора кілометри звідси. А ви звідки?
– З Лондона.
А далі сталося щось відверто чудернацьке. Англомовний добродій запропонував затриматися на годинку, пообідати з ним на заводі й потому їхати на кордон. Чоловік виявився графом Потоцьким, з чиїм братом ми запізналися у Варшаві. Їхній родині належав цукровий завод, який був частиною колись одного з найбільших земельних маєтків у Росії й від якого тепер нічого не залишилося, окрім цього крихітного шматка на польській території.
Обідати ми пішли додому до директора, а сам директор зателефонував до прикордонників, щоби сповістити про наш приїзд. Ті зі свого боку зв’язалися з росіянами й поцікавилися, чи вони погодяться пропустити нас після п’ятої години пополудні – тобто після офіційного завершення робочого дня. Надійшла відповідь: «Ми чекаємо на них уже два дні!». Граф і директор висловили певне занепокоєння з приводу нашої мандрівки до Росії. Вони попередили нас про всі ймовірні загрози. Зокрема, запропонували відправити мій годинник з діамантами в Англію, бо подорожувати Радянською Росією з діамантовим годинником – наражатися на небезпеку. Утім, помізкувавши трохи, вони передумали: «Якщо ви готові пожертвувати своїм життям, то без особливих роздумів пожертвуєте і свій діамантовий годинник».
Граф Потоцький з директором супроводили нас до застави і перекладали попервах для польських прикордонників, а згодом і для російських. Поляки працювали надзвичайно повільно та сумлінно. Їхній митник штампував наші документи, здавалося, цілу вічність. Та коли покінчив із цим, чомусь не поспішав піднімати шлагбаум. Виявляється, що на це уповноважений лише начальник застави, а його, бач, немає на місці. За ним уже відправили, але чекати довелося довгенько. Між тим ми сперлися на польський шлагбаум, перекидаючись (через нейтральну п’ятиметрову ділянку) словом-другим із «більшовиками». У присмерковому світлі червоноармійці (у загострених шапках та з гвинтівками на плечах) виглядали напрочуд живописно.
Спокій та відчуженість цього простору справляли химерне враження. Радянські солдати навпочіпки чатували у високій кукурудзі вздовж усієї прикордонної лінії, але я не бачила жодних причин для цієї оборонної постави. Ніхто не намагався перетнути кордон. На російському боці вози не їздили порослим шляхом, селяни не приходили торгувати. Тільки наш покровитель вряди-годи прогулювався тут о п’ятій ранку, коли ніхто не бачить! Він розказав, як подеколи перетинав кордон, прямуючи до свого старого маєтку й повертався до шостої. Щоправда, до родинного помістя він доїхати не встигав, бо розташоване було надто далеко.
Він запитав російських чиновників, чи вони пропустять нас о цій пізній годині. Ті відповіли, щойно польські колеги закінчать із нашими справами, їм знадобиться не більше десяти хвилин для залагодження всіх формальностей. Вочевидь, вони намірилися вразити поляків спрощеною процедурою перетину кордону. «Де ж вони сьогодні ночуватимуть?» – запитав Потоцький.
Росіяни вважали, що нам треба їхати до Новоград-Волинського, за тридцять кілометрів.
– Але ж стемніє, – заперечив граф.
– Нічєво, – відказав флегматичний солдат.
– Їх супроводжуватиме конвой?
Я зрозуміла слово «конвой» та помітила усмішку на обличчі солдата.
– Конвой їм не потрібен, – відповів той.
– А як же бандити?
– Нема їх, дорога цілком безпечна. Наші справи не такі вже й кепські, як вам доводиться чути!
Ми обернулися на стукіт копит: у куряві пилу наближалася якась кавалькада. То був начальник застави у супроводі двох вершників та лоша, що бігло труськом. Начальник високо ніс голову. Бундючне обличчя не змінилося, навіть коли його кінь з переляку сахнувся в бік від нашого мотоциклу. Ми чекали на нього добрячих сорок хвилин, але він, здавалося, виконував важливу церемоніальну місію. Мимохідь проглянувши наші паспорти, відсалютував та вклонився – врешті-решт червоно-білу жердину було піднято. Росіяни водночас підняли свою. Два чи три радянські солдати поквапилися до нас – от ми і в Росії!
Наші нові приятелі чекали та спостерігали, як нам вестиметься у руках більшовиків. Рекомендували (так само як і у Варшаві) не показувати, за жодних умов, рекомендаційного листа від Раковського. Мовляв, Раковський доволі довго правив Україною та ціною неабияких зусиль навів тут лад, знищивши, вочевидь, чимало народу. Друзі загиблих неодмінно б застрелили приятелів Раковського. Однак поляки запевняли, що жоден чиновник на кордоні не розпізнає підпис Раковського. Між тим довкола нас точилася ціла дискусія. Хоча наші паспорти були в порядку, про мотоцикл, звісна річ, у документах не йшлося. Росіянин запитав поляків, як вчинили вони. Поляк доволі зверхньо помахав дозволом для перетину кордону мотоциклом. Російський прикордонник здавався безпомічним і безнадійним, наче старий дівич, якому жінка дала потримати немовля і зникла. Наші польські приятелі пробували докричати до нас суть проблеми. І мені здалося, що попри всі настанови, час пустити в діло лист Раковського. Тож я вручила папірця командирові. Усі товариші зібралися довкола, читали. Я гадки не мала про зміст документу, але той був оздоблений вишуканим червоним відтиском серпа і молота. Лист справив дивовижне враження. Товариш шанобливо повернув листа, відсалютував, потис руки і махнув уперед, ніби намагаючись сказати: «Уся Росія – ваша». Ми помахали на прощання людям по той бік кордону, особливо симпатичному графові, який спостерігав, як ми потрапили на землю, що колись належала йому і куди він потрапити не може.
Дорога йшла вгору до темних лісів Потоцьких, і «Сатанелла» в ейфорії виконаного завдання, прискорилася з переможним завзяттям. Через два кілометри ми зупинилися на вимогу пана в кашкеті. Чолов’яга стояв на узбіччі, немовби очікуючи на нас. Він, власне кажучи, виявився митним інспектором, якого сповістили про наш приїзд. Сама митниця була десь у селі, поодаль від шосе. Він з неабиякою шанобливістю вибірково (утім, не надто прискіпливо) оглянув наш багаж. І знову чудодійний лист Раковського справив неабияке враження. Наш мотоцикл вперше в історії перетнув радянський кордон, безпрецедентна подія, а з нас навіть не попросили якогось мита. Усміхнені ми вклонилися.
Було вже темно, поки ми доїхали до маленького хаотичного містечка Новоград-Волинський. На відміну від польських населених пунктів, до яких ми вже встигли призвичаїтися, радянське яскраво освітлювалося високими ліхтарями. Раптом від приміщення відокремився чоловік (у білій уніформі та військовому червоному кашкеті) та в супроводі групи людей попрямував до нас. Ідеальною англійською він сказав: «Я – начальник міліції. Ми облаштували для вас місце. Будь ласка, слідуйте за мною».
Усе було сказано тоном, що не залишав сумнівів у його приязності. Вочевидь, йшлося не про тюремну камеру! Начальник швидко йшов попереду, тоді як ми їхали слідом, гуркітливо повзучи на другій передачі. Група чиновників ішла за нами, і коли я озирнулася, то здалося, що наші тили прикривали чи не всі мешканці містечка. Ця чудернацька процесія зупинилася нарешті навпроти добротного будинку. За мить нас оточила юрба. Пітерові показали електрично освітлений дерев’яний сарай, де можна було б запаркувати «Сатанеллу». Мене ж повели до будинку, завівши в розкішну кімнату, де червоні, приготовані заздалегідь плисові стільці стояли довкола столу. «Товариші» представилися. Мабуть, вони і були представниками тутешньої міськради.
Пітер повернувся з сараю та зніяковіло глянув на повну незнайомців кімнату. Я знала, що він страшенно втомлений, що він рано лягає спати і ненавидить запах тютюнового диму в кімнаті, де спить. Утім, я, з одного боку, не могла стримати свого приємного здивування, а з іншого – співчуття до типового англійця, який уперше опинився серед росіян!
Ми сьорбали чай зі склянок, а хтось перекладав численні запитання, що сипалися на нас. Місцевий люд прагнув почути щось про відгороджений світ, відгороджений наче не прикордонним шлагбаумом, а спущеною з небес завісою.
Довелося розповісти про Польщу, про Німеччину, а тоді і про Англо-радянську конференцію – здобуток Раковського – які враження він справив на буржуазію, на британських робітників і чи король Георг запросив його до палацу.
Я з острахом думала, невже ми сидітимемо тут усю ніч. Але було вельми цікаво, і жадібність, із якою ці робітники та селяни поглинали наші новини, сама по собі справляла незабутнє враження. За мить я помітила, що двері в сусідню кімнату були нещільно прикриті, й звідти крадькома поглядали якісь люди. Я занепокоїлася, що ми завдаємо родині господарів чималих клопотів, реквізувавши на якийсь час їхню найкращу кімнату.
«Гостинне прийняття у власному домі випадкових подорожніх – давня російська традиція, – пояснили нам. – До того ж у розпорядженні цієї родини чотири кімнати, а це більше, ніж потрібно».
Вуличний натовп ставав навшпиньки, зазираючи у вікно. Ніхто і не думав розходитися, допоки наші приятелі, попрощавшись, залишили нас «enfin seuls» [нарешті самих] (як тих славнозвісних молодят) та загасили світло.
