Епізод 421: Олена Лазун, 24 лютого 2022 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Олени Лазун, української журналістки, у лютому 2022 р. – мешканки Чернігова:

Найстрашніший день в житті моєї родини і всієї України.

Мене розбудив дзвінок брата десь о 7-й ранку. Він ніколи так рано не дзвонить. Я злякалась.

– Що сталось? – питаю.

– А ви що, нічого не чуєте? – здивовано каже він.

– Ні, а що? – у мене вже тремтить голос, я вже підсвідомо розумію, що сталось те, чого ми найбільше боялись в останні роки.

– Сирени гудуть і бахкає десь за містом, – тихо відповідає брат.

– Блядство, – кажу я. І навіть не знаю, що додати. ВІЙНА. Страшна, смертельна, справжня війна прийшла. Не інформаційна, не гібридна, а справжня. З танками, ГРАДами, обстрілами і скаженими вояками.

Діти ще сплять. Маленька Катруся і не зрозуміє, що сталось.

А от старшого сина готували заздалегідь. Розповідали і пояснювали, що таке може бути. Він все зрозумів, але як і ми, не вірив, що таке може статись у 21-му сторіччі.

Син прокидається і дивиться на мене здивованими очима.

– Мама, що сталось? – питає.

Я плачу. Не можу стриматись, немає сил. Такий відчай заполонив, що дихати було важко.

– Росіяни йдуть, – тільки і могла з себе видавити.

– Війна? – перелякано питає моя дитина.

У відповідь тільки киваю. Душать сльози.

Далі все як в тумані. Спочатку були вдома. Я постійно намагалась виконати те, що планувала у разі початку війни. Треба зібрати підготовлені речі (а вони вже фактично всі були спаковані) та вирішити, що робити далі.

Постійно набираю воду. У все, що можна – в пляшки, каструлі, банки. Це нервове. Набрала повну ванну холодної води. Але затичка погана, постійно пропускає. Вода повільно витікає. Так само як мої сили.

Довелось забрати нашу машину зі стоянки. Охоронець подзвонив і сказав, що треб забирати, бо стоянку просто закриють і тоді лишимось без авто. Чоловік пригнав машину. Поставив нашого «Ланоса» у дворі під під’їздом.

Дзвоню рідним. Радимось, що робити. Війна ще ж не в Чернігові.

Може не їхати нікуди?

Чоловік і брат переконують, що їхати ще більш небезпечно. Ми не знаємо, що з дорогами – де вже ворожа техніка, де стріляють і вбивають.

Погоджуюсь, бо лячно десь стати посеред поля з дітьми. Або зустріти росіян на танку. Мама про всяк випадок дзвонить до родички в Тернопіль. Раптом ми все ж поїдемо на захід країни. Та дає свою адресу, але весь час плаче. Каже, біжить в укриття. Їх теж обстрілюють.

Адресу записую, але ми залишаємось.

Потім трохи шкодую, але все одно не впевнена, чи варто було їхати з міста. Ті, хто кудись доїхав – до Львова чи Тернополя – що там? Де жити? Там теж стріляють і гатять з ГРАДів.

Вдень гуляємо з донькою на вулиці. Спостерігаємо, як деякі сусіди перелякано зносять вниз речі та складають в автівки. Таки вирішили тікати з Чернігова. Ще частина жінок з нашого будинку несуть подушки та ковдри в підвал. Готуються там пересидіти обстріли.

Ми не готуємось. Сподіваємось, не доведеться спускатись в підземелля. Але на душі стає все більш неспокійно. Можливо, все ж варто виїжджати? Що буде, як росіяни захоплять місто?

В інтернеті читаємо, що в магазинах шалені черги, на заправках – ще більші. Люди стоять годинами, щоб залити паливо в авто.

Що ж робити? У нас є бензин, можемо їхати. Але ж ворог обстрілює і захід країни. Та й туди їхати доведеться кілька днів! А у нас мала дитина. Як вона витримає таку дорогу?!

До вечора нема вже ніяких сил.

Від думок.

Від емоцій.

Від хвилювань.

Вирішуємо з чоловіком спати по черзі. Спочатку чергую я, потім він.

P. S.: намагалась вдень подзвонити подрузі, привітати з Днем народження. Не додзвонилась.

(Олена Лазун, Щоденник моєї війни (Чернігів, 2022), с. 3–5)

Comments

[paserbyp]

Чернігівська журналістка Олена Лазуна видала свою другу книгу з історіями містян про облогу Чернігова в лютому-березні 2022 року “Я пообіцяла вижити …”.

“Моя книга про звичайних чернігівців. Це історії простих людей. Розповіді тих, хто на момент вторгнення російської армії 24 лютого 2022 року перебував у Чернігові. Як для кожного з них почалася війна? Які емоції були тоді, думки? Що робили, як виживали?” – сказала Олена.

За її словами, здебільшого в книзі історії жінок, які мають різні характери, вік, професії та стиль життя, але яких об’єднала одна біда – повномасштабне вторгнення.

“Що їм довелося пережити за ці жахливі тижні блокади міста? Що їли, де ховалися, як рятувались і допомагали іншим. Про все це і є моя книга. Невелика цитата з книги: “Ви не знайдете серед цих історій розповіді про Героїв. Тут написано про людей, які просто хотіли вижити. Про цивільних, які опинилися в надважких обставинах. Які в один момент втратили все своє попереднє буття, а нового ще не розуміли. Вони раптом зі своїх затишних осель спустилися в сирі та холодні підвали. Діти, жінки, літні люди – ховалися від російських бомб, снарядів та мін”, – цитує журналістка.

Як розповіла Олена Лазун, вона спеціально не шукала історії, вони самі її знайшли. Друзі, знайомі та родичі розповідали свої історії часів блокади Чернігова. А Олена спочатку просто занотовувала їх, щоб не забути. Але потім вирішила, що всі ці історії варті того, щоб бути почутими, – так і виникла ідея написати збірку оповідань.

Це вже друга книжка чернігівської журналістки Олени Лазун. Перша, під назвою “Щоденник моєї війни”, – це фактичний щоденник, який Олена вела з першого дня повномасштабного вторгнення.