assassins_cloak: (Default)
2025-07-04 09:52 am

Епізод 551: Світлана Князєва, 4 липня 1989 року

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1989 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Нарешті піст закінчився, слава Богу! Давид [Гіоргобіані] приїхав без Манани – теж слава Богу! Леонід почав інтенсивно знімати!

Давид без присутності на знімальному майданчику Манани зовсім інший: весела, радісна, нормальна людина і талановитий актор! Щоправда, проповідує періодично, але без мананівського фанатизму.

Радісно й легко зняли епізод у Корсуні-Шевченківському на тлі квітучого бузку (рівно рік минув з часу локальних фільмувань до епізоду «Бузок»). Кіногрупа нанюхалася бузку, напевно, на пів життя. Спеціально для цього епізоду придбали меблі з лози: крісла, стільці, етажерки, крісло-качалку, столик, плетені вази, дитячі меблі. Це так гарно виглядає на тлі буяння різнокольорового бузку! У мене просто засвербіли руки зшити з мережив скатертину на столик для кави і чаю, який будуть знімати на тлі білих ґрон. Костюмери виділили для цієї моєї затії білосніжні мережива, і я взялася за справу. Вийшло дуже гарно. Льоня похвалив мене, а я зізналася йому, що мрію купити схожі меблі до нас на дачу у Прохорівку. Він обіцяв «подумати»...

Емілію Львівну Прахову в картині грає московська акторка Ольга Гобзєва, її підбирали за схожістю з портретом дружини Прахова і за схожістю із зображенням Богородиці на цинковій пластині в Кирилівській церкві. Ольга Гобзєва теж ревно віруюча, православна. В роді у неї були монахи і священнослужителі, їй було про що поговорити з Давидом...

У картині знімаються діти, зображають дітей Прахових. Старшу дівчинку грає донька Бориса Хмельницького Даша, та, що ридала над хом’ячком у Москві. Сина грає Міша Демєнтьєв, той,що розмовляє з «»інопланетними друзями за вікном». А молодшу доньку, яка має бути схожою на маленького Христа на іконі в Кирилівському храмі, грає дівчинка з катера. Ми з Льонею якось пливли з Прохорівки на катері, а навпроти нас сиділа саме така дівчинка, яку ми давно шукали для фільмувань. Ми заговорили з батьками дівчинки про знімання, ті радо погодилися...

З Давидом тут відбуваються «дива»! То раптом на купі макулатури побачив розгорнутий журнал на сторінці зі знімком, де його сфотографовано з донькою:

– Донька скучає за мною. Господь нагадує мені про неї...

То хтось підсипав йому під двері готелю дрібні монети, а у Манани в Грузії в цей період були проблеми з грошима, і Давид говорив мені про це напередодні «дива»:

– Господь нагадав мені, що все в Його владі, і Він потурбується про мою сім’ю...

То раптом, повернувшись увечері зі знімання, виявив у своєму номері на журналі гарний хрестик, на якому було зображено Почаївську Лавру. – Господь закликає мене до служіння...

Ну, що тут скажеш? Чудеса! Давид при цьому радіє, як маленька дитина! Він дуже славна людина! Боже дитя!

Леонід Осика зняв у Корсуні-Шевченківському все, що хотів, був щасливий, жартував, але...

– Недовго музика грала, недовго фраєр танцював, – сказав він мені, коли після повернення кіногрупи до Києва до нас приєдналася Манана.

І почалося... Давид весь якось зіщулився, під час фільмувань відмовився цілувати руку Олі Гобзєвій:

– Цілувати руку можна тільки у священника...

Потім відмовився їсти за одним столом з людьми єврейської національності:

– Господа розіп’яли юдеї...

Наш чудовий другий режисер Гарік Тарнопольський, справжній професіонал, яким не міг нахвалитися Льоня, був шокований! Хоч він був за національністю єврей, але хрещений, йому довелось одягнути на шию великого хреста, щоб «усім» було видно, що він православний.

– Вихрест, – шипіла Манана.

Нашій художниці по костюмах Наді Бойчук почали снитися жахіття після спілкування з дружиною Давида. Вона наполегливо вимагала від неї «негайно обвінчатися з чоловіком»... Далі ще гірше...

Знімання епізоду «Демон» планувалися в Чернівцях у приміщенні театру імені Кобилянської.

– Що це за назва? – строго запитала Манана.

– Це назва опери Рубінштейна, – відповів Льоня.

– Про що ця опера? – ще більш строго спитала дружина виконавця головної ролі.

Леоніду Осиці довелося коротко розповісти сюжет опери. Коли Манана з Давидом дізналися, що на сцені зніматиметься актор в образі демона, то відмовилися бути присутніми на зніманнях. Давида в цьому епізоді довелося знімати на фоні глядацької зали, а не на фоні дії, яка відбувалася на сцені театру, як було задумано за сценарієм...

А на наступне знімання Давид узагалі не з’явився. Не з’явився і все, без жодних попереджень. Ми вже злякалися, що він узагалі відмовиться зніматись у фільмі. Як з’ясувалося пізніше, вони з Мананою дивилися по телевізору з’їзд народних депутатів, де вирішувалося питання про Грузію, про трагедію дев’ятого квітня.

– Це було для нас важливіше, – сказав Давид.

Мені було шкода Льоню: від дуже перенервував через відсутність Давида на знімальному майданчику...

Для епізоду «Демон» Гарік Тарнопольський запросив на роль янгола чарівну юну дівчину на ім’я Юля, їй виповнилося 17 років, але вона, на жаль, не підійшла на роль через свій невеликий зріст. Зате шалено сподобалася Анатолію Ромашину, виконавцю ролі Прахова. Він як майстер набирав курс у Московському театральному інституті і запропонував їй вступати до нього на акторське відділення. Приємно було спостерігати за цими красивими людьми. Анатолій Ромашин по-царськи упадав біля неї, і в мене закралася підозра, що не тільки як акторка зацікавила нашого всесоюзного «царя» (Ромашин у кількох картинах зіграв батюшку-царя) спокусниця Юленька.

Після завершення знімань у Чернівцях ми з шиком проїхалися з Льонею в «СВ» (спальному вагоні поїзда). На столику і під столиком у нашому купе стояли букети троянд, які знімали у фільмі. Ми їх забрали з собою, щоби зайвий раз насолодитися чудесним запахом.

Вдома Льоні стало погано. Піднявся тиск і щось сталося з колінним суглобом.

– Різкий біль, – пожалівся він мені.

Я викликала «швидку».

– Схоже на інсульт. Потрібна шпиталізація, – сказали лікарі «швидкої допомоги».

Льоню поклали до лікарні.

– Це був мікроінсульт, – «заспокоїв» мене закріплений лікар. – Ваш чоловік, напевно, сильно перенервував? Йому потрібен спокій...

Спокій! Аякже! «Спокій нам тільки сниться»! Всі два тижні, які Леонід Осика провів у лікарні, я тільки й чула від нього нервові вигуки:

– Мені потрібно знімати! Забери мене звідси! Напиши розписку!

Врешті-решт, я забрала його з лікарні «під розписку», а це значить – під особисту відповідальність. Закріплений лікар навантажив мене купою таблеток і ампулами з ліками, щоб я робила чоловіку уколи.

Леонід відразу ж з головою занурився у свою нервову роботу, став знімати епізод з численною масовкою «Пташиний ринок». Я бігала за ним по знімальному майданчику з таблетками, щоб він приймав ліки за розкладом, а він нервово відмахувався від мене, як від набридливої мухи... Тільки вдома він давався мені на регулярні уколи дефіцитного церебролізину.

Нарешті, третього липня Леонід Осика відзняв останній кадр фільму «Етюди про Врубеля»: лебідь з обрізаними крилами і Врубель, який каже птахові:

– Ти ще полетиш! Я намалюю тебе у вигляді прекрасної царівни!

Коли прозвучала команда Леоніда Осики «Стоп! Знято! Все знято!», Давид не міг приховати радості, вона виплескувалася фонтаном назовні.

– Цей кадр – останній у моєму житті! – заявив він.

Цього ж дня Давид з Мананою виїхали поїздом до Тбілісі, відмовившись узяти участь у бенкеті з нагоди завершення знімального періоду картини «Етюди про Врубеля»!

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 265–268. Переклад з російської)

Ілюстрація: кадр з фільму «Етюди про Врубеля», Світлана Князєва в ролі циркової вершниці Анни Гаппе.


assassins_cloak: (Default)
2025-01-15 11:15 am

Епізод 381: Світлана Князєва, 15 січня 1987 року

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1987 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Вчора я закінчила озвучування ролі Марусі. Для мене цей етап роботи над роллю був і складним, і цікавим. Мені необхідно було не тільки точно стонувати роль і десь поглибити за сенсом текст, але й вирівняти звучання тембру голосу. Назвати цей етап роботи легким не можу: були, на жаль, і сльози, і нерви. У всьому необхідно досягати професіоналізму, а він приходить через кропітку працю і досвід, якого в мене поки що нема. Тільки завдяки Леоніду, його терпінню і дару педагога, вдалося чогось добитися від акторки-початківиці.

Приїжджав у гості мій молодший братик Русланчик. Він мріє стати футболістом, відвідує в Первомайську секцію з футболу. Льоня якось пообіцяв йому, що познайомить з футболістом з київського «Динамо». Леонід знімав фільм «Дід лівого крайнього», в якому в головній ролі знімався знаменитий футболіст Бишовець. Русланчик розмріявся потрапити в юнацьку збірну «Динамо». Льоні вдалося домовитися з тренером Семеновим, той включив Руслана у гру між двома дитячими командами його вікової категорії. На тлі інших гравців братик виглядав слабо, не вистачало майстерності і, напевно, особливих здібностей, таланту. Після тренування ми вирішили поговорити з ним. Він пожалівся, що батьки рідко відпускали його на тренування з футболу, натомість змушували займатися ненависною йому грою на фортепіано. Він пообіцяв батькам, що закінчить музичну школу і більше ніколи в житті не підійде до інструмента. Ми поспівчували йому і все ж запропонували чимось серйозно зайнятися, наприклад, фотографією, що йому, як виявилося, теж було цікаво. Льоня подарував йому свій фотоапарат, купив фотоплівку і пообіцяв: якщо у Руслана виходитимуть цікаві знімки, він допоможе йому поступити до кіноінституту на операторський факультет. Щасливий, з подарунками і обновками, Русланчик поїхав автобусом до батьків, окрилений надією на прекрасне майбутнє, пов’язане з кіно.

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 192. Переклад з російської)

Ілюстрація: Світлана Князєва в ролі Марусі у фільмі «Увійдіть, стражденні!», 1987 р.


assassins_cloak: (Default)
2024-09-25 09:55 am
Entry tags:

Епізод 269: Світлана Князєва, 25 вересня 1990 року

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1990 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Льоня не встиг на похорон Сергія Йосиповича і дуже переживав з цього приводу. А на сороковий день після кончини Параджанова на нашій кіностудії відбувся молебень за ним. Перед цим показали двосерійний документальний фільм про Сергія Йосиповича. Для багатьох, у тому числі для нас з Леонідом, смерть Параджанова – страшне горе. Це настільки непоправна втрата, що й писати про це неможливо... Унікальна людина, геній! Навіть смертю своєю він приніс благо кіностудії імені Довженка. На територію кіностудії приїхали представники духовенства, щоби здійснити молебень і тим самим освятити молитвою це непросте місце. Я проридала весь молебень. На мене весь час зі здивуванням дивилися працівники кіностудії. А я нічого не могла з собою вдіяти: сльози градом котилися з моїх очей, у мене була тиха істерика... Я завжди захоплювалася Параджановим і дуже любила цю унікальну людину, страждальця, трудівника, генія, який умів «провокувати» і розкривати творче начало в кожній людині, цього Цілителя душ і тіл! Льоня, занепокоєний моїм станом, відвіз мене додому...

А вночі мені наснився сон: бачу зверху красиві пейзажі, все кольорове, яскраве, якісь замки над річкою. Уві сні до мене приходить здогад: це ж Кура і старовинні грузинські замки над нею. Згадую, що в одному з таких замків я бувала з Параджановим і Джорбінадзе, вони задумали там організувати музей народної творчості Грузії. Параджанов діставав для музею антикваріат. Я уві сні ніби запливаю в замок, проходжу залою і раптом бачу Сергія Йосиповича. Він сидить за столом, навколо нього – старовинні вази, килими, грузинська зброя, кинджали з різьбленими ручками. Я запитую:

– Як ви Там?

– Все добре. Шкода тільки, що руками нічого робити не можу. Рук у мене тут нема, – відповідає покійний Параджанов.

Його образ став танути і зник. Я прокинулась, і мене пройняла думка: «Адже Параджанов усе життя робив колажі, “творив” руками, а тепер у нього нема такої можливості, і він сумує з цього приводу...».

Цей сон мені врізався в пам’ять, надто чіткий він був і правдоподібний! Хтозна, можливо, душі, які пішли від нас, мають можливість передати нам звісточку з того боку «завіси». Я згадала сон на сороковий день після відходу Івана Миколайчука, коли він на моє питання «як ви там?» відповів: «Я не думав, що потраплю Так Високо!». І ще раз мені наснився дуже чіткий і ясний сон про Івана, я навіть телефонувала Марічці Миколайчук і розповідала їй:

– Сниться мені, що перебуваю в підземеллі і бачу Івана, він каже мені:

«Передай усім, щоб не чіпали моє серце, а то їм лихо буде, я захищатимусь!». І наче замахнувся, щоб ударити когось...

Марія Миколайчук сказала мені:

– Твій сон підтверджує моє рішення не здійснювати перепоховання! Річ у тому, що саме цими днями родичі Івана піднімали питання про перепоховання його серця на Буковині, на батьківщині, а я проти цього. Навіщо тривожити прах? Це ж треба, щоб тобі такий сон наснився! Іван знайшов можливість висловити свою думку з цього приводу через тебе!

Я теж була здивована, адже я нічого не знала про розмови щодо перепоховання...

Період підготовки до зйомок фільму «Подарунок на іменини» був у повному розпалі: шили костюми, готували реквізит, шукати карети і паровози.

Ще до поїздки до Болгарії ми з Леонідом записали новели Стефаника і пісні в моєму виконанні для телевистави «Раненько чесала волосся» на центральному українському телебаченні. Зйомки відбувались у спеціально для цього побудованих декораціях. Льоня сам монтував матеріал, і п’ятнадцятого вересня нашу телевиставу показали на телебаченні. Ми почули багато теплих слів від тих, хто подивився нашу роботу. А для мене це був, перш за все, корисний досвід роботи з текстами. Я тепер знаю, що можу виступати на сцені з композиціями, де чергуються тексти й пісні. Це особливий жанр – моновистава, але мені він близький. Можна придумувати і складати композиції за творчістю різних поетів і навіть прозаїків... Але... Дитина змінить моє життя. Чи зможу я коли-небудь повернутися на сцену?

Так... мій теперішній стан вагітної жінки не назвеш комфортним... Все затуляє нудота. Лікар жіночої консультації обіцяє «рай» після 10–12 тижнів. А поки що зауважую за собою, що я просто перечікую. Лежу й нічого не роблю, тільки слідкую, як різні повільні, ліниві думки пропливають у голові, а я з відчуженим обличчям безрадісно дивлюся на них. Сон не сон, яв не яв...

Такий стан я відчувала доти, доки мені не наснився сон, у якому в мене нібито раптово відкрилася кровотеча. Звідкись з’явилася сива жінка в сірому балахоні і покликала за собою... Попрощалася я зі своїми батьками, і повела вона мене, ридаючу, на вулицю. І раптом я бачу, як з інших під’їздів і будинків такі ж жінки в сірому одязі ведуть дітей, старих, калік. Збираються всі одним натовпом і починають співати спільну пісню, а слова цієї пісні складає кожен «покликаний» по черзі, на ходу. Коли настала моя черга, я стала придумувати свої рядки для загальної пісні. Добре пам’ятаю стан відчаю і страшного горя, що мене покликали раптово, а я ж іще не готова до «відходу»! Прокинулась я від власних ридань... От такий сон...

«Та що ж це таке? – подумала я. – Що за песимізм? Слід витягнути себе з цього болота, як Мюнхгаузен себе витягував за волосся. Скоро почнуться зйомки, потрібно бути у формі. А як дитині в утробі? Вона ж, напевно, відчуває мій стан?». І я почала подумки розмовляти з нею: «Я опаную себе, моє сонечко! Ти зачата в любові й ніжності! І ми дуже раді тобі! Ми на тебе чекаємо! Я любитиму тебе більше за все на світі! Потерпи трохи, я усвідомлю до кінця і звикнуся з думкою, що скоро стану твоєю мамою!».

Я строго розпланувала свої справи. Тепер я щодня займаюся гімнастикою, гуляю на свіжому повітрі навколо озера, граю на фортепіано класику, малюю аквареллю, читаю духовну літературу. Мені порадити дивитися картинки із зображенням красивих дітей. Я знайшла в нашій домашній бібліотеці репродукції, на яких зображені мадонни з немовлятами. Особливо мені сподобалася репродукція з картини Аньйоло Бронзіно «Святе сімейство». На картині в центрі композиції зображено жінку в червоному платті, що сидить, біля її ніг бавляться один з одним двоє чарівних хлопчиків, а ззаду, наче на другому плані, за ними спостерігає мужній бородатий чоловік, очевидно, голова сімейства. Я поставила альбом із зображенням «Святого сімейства», яке мені полюбилося, на фортепіано і щодня милуюся малюками...

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 291–293. Переклад з російської)

Ілюстрація: фото Сергія Параджанова роботи Юрія Мечітова, 1984 р.


assassins_cloak: (Default)
2024-04-24 09:16 am

Епізод 115: Світлана Князєва, 24 квітня 1985 року

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1985 р. – акторки Київського Молодого театру, дружини режисера Леоніда Осики:

Байкове кладовище. Ідуть зйомки «проводів» – релігійного свята поминання тих, хто пішов в інші світи. Знімається епізод, який Льоня придумав рік тому, коли призначив мені побачення на кладовищі. Він тоді дав мені урок монтажу:

Кінокамера супроводжує справа наліво залізничний потяг, який їде мостом над дорогою; камера спрямовується на трамвай, який заїжджає під цей же міст; камера рухається рядами квітів на ринку, з них переміщається на загальний вигляд кладовища, потім «наїжджає» на обличчя головної героїні і разом з нею ковзає крізь натовп людей. У кадрі пропливають квіти, кошики з пасками, фарбовані яйця, цукерки, діти, собаки, люди. Знову камера знімає фігуру героїні, яка йде серед могил, і нарешті зупиняється і фокусується на могилі зі скульптурою солдата. Зміна кадру. Мати миє пам’ятник невідомому солдату...

На знімальному майданчику Леонід – як генерал на полі битви. Кіногрупа працює як єдиний організм, виконуючи накази режисера. Хтось колись назвав Осику «Бонапартом від кінематографа». Це так і є. Він дуже гарно і переконливо працює кінорежисером. Я ним милуюся... Знімається Стефанія Станюта, акторка з Мінська, унікальна жінка й актриса. Їй близько вісімдесяти років, обличчя у глибоких зморшках, але вона прекрасна! Добра, мудра, величава, акторка, яка вміє володіти своїм темпераментом і емоціями! Несподівано до кіногрупи підійшла ще одна унікальна особистість – Марія Ростиславівна Капніст, екстравагантно одягнена, енергійна, наша українська акторка, приблизно того ж віку, що й Станюта. Леонід зрадів їй і почав знайомити зі мною і зі Станютою, але я вже знала її за картиною «Усмішки Нечипорівки» режисера Олега Бійми. Капніст грала у цьому фільмі відьму, а я, будучи студенткою естрадно-циркового училища, знімалася з групою пантоміми під керівництвом Крюкова. Марія Ростиславівна відразу згадала мене, зраділа, що я дружина Льоні, і зізналася, що ще тоді, під час зйомок, я сподобалась їй як «людинонька світла, усміхнена й емоційна»:

– Я подумала тоді, що з цієї дівчинки вийде хороша акторка!

Капніст наговорила купу компліментів на адресу Леоніда, нашого союзу, побажала нам щастя, взаєморозуміння і любові.

Марія Ростиславівна заговорила зі Станютою про ролі, і виявилося, що обидві акторки у своєму поважному віці грають у виставах і фільмах Бабу Ягу. Станюта розповіла, що у своєму театрі Янки Купали вона вже кількадесят років стрибає по сцені з мітлою, перескакує через стільці, колоди і сідає на шпагат. А Капніст, своєю чергою, похвалилася, що всі трюки у фільмах в ролі відьом вона виконує сама, без каскадерів, порою доводиться лазити дахами, стрибати з висоти, виринати з води і так далі... Мені було дуже цікаво слухати розповіді цих веселих, енергійних жінок; очі їхні іскрилися, вони були молоді душею і сповнені життя... Раптом Капніст заговорила про поїздку, яку недавно здійснила місцями заслань декабристів у Сибіру. З її розповіді ми дізналися, що вона провела двадцять п’ять років в ув’язненні лише за те, що є праправнучкою Муравйова-Апостола, одного зі знаменитих декабристів, за те, що вона – нащадок давнього дворянського роду.

– Як же ви вижили в ув’язненні? – спитала Станюта.

Капніст сумно посміхнулась і згадала про квіточки, які вона посадила в таборі. За будь-яку провину наглядачка погрожувала витоптати їх, що врешті-решт і зробила. Мене ця розповідь ввела в шок, а Марія Ростиславівна наче змахнула спогади своєю задерикуватою посмішкою і почала розпитувати про сьогоднішню зйомку. Ми швидко перемкнулися зі сумних розмов на поточний момент [...]

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 94–95. Переклад з російської)

Ілюстрація: Світлана Князєва і Марія Капніст.