Епізод 455: Варлен Бечик, 30 березня 1980 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Варлена Бечика (1939–1985), білоруського літературознавця, у 1980 р. – мешканця Мінська, наукового співробітника Інституту літератури АН БРСР:

Той холодний сон, з якого розпочалася хвороба. У темряві сну раптом виходить до мене Ігор [Хаданович; друг автора, який загинув у січні 1966 р.], розкинувши руки. Я знаю, що його нема, він помер, і ручкаюся з ним якось неохоче, притому виразно відчуваю потиск. Мене бентежить і гнітить відчуття нереальності. Цього не має бути, Ігоря нема, а ось же як відбувається. Далі Ігор іде слідом, їсть морквину, а я бачу, як морквина зникає: її їсть чоловік, якого не існує. Навіщось недоречно жартую: Ігор дематеріалізує моркву... Сам відчуваю недоречність сну і жарту, бентежуся ще більше, і сон тоне в темряві сну чи пробудження. Подумалося: невже хвороба? А вдень вона вже стиснула, залихоманило мене, і ось уже тиждень я під її владою.

Лист Д. Л. А що напишеш і чим допоможеш. Він закохався, а тітки з ним воюють.

(Варлен Бечык, Радкі і жыццё: старонкі дзённіка, укладанне Ларысы Кароткай (Мінск: Мастацкая літаратура, 1993), с. 205. Переклад з білоруської)

Comments

[paserbyp]

Одному з редакторів, який затримав і не опублікував до чергових роковин визволення Білорусі від німецько-фашистських загарбників мій матеріал на захист партизанів, я повернула подаровану їм візитну картку, приписавши на зворотному боці близькі особистому розумінню життя слова дуже авторитетної і дорогої для мене людини Дмитра Сергійовича. добрим, а інтелігентом прикинутися не можна".

Мене до глибини душі обурює, коли сьогодні деякі журналісти беруть документи партизанської доби – щоденники, звіти – і, висмикуючи із загального контексту окремі фрази, перекручують саму суть партизанської боротьби. Я особисто знала, наприклад, секретаря Логойського підпільного райкому партії, згодом Героя Радянського Союзу Івана Тимчука. То була чесна людина, вона всіляко боролася ще під час війни за те, щоб не плямалася партизанська честь, категорично виступала проти приписок. І ось потрапили до рук недобросовісним людям його щоденникові записи, і почалося підтасовування фактів: ось, мовляв, партизани займалися приписками. Адже в архівних документах Тимчука є стільки свідчень того, як самовіддано воюють партизани, як добре ставиться до них населення!

Звичайно, не сперечатисяму, і партизани були різні, і командири їх теж. У нас був хороший командир Володимир Дмитрович Захаров, освічена людина. Він утік із німецького полону. Сильний начальник спеціального відділу, непогані політруки. А ось, наприклад, начальник особливого відділу бригади був людиною гидкою, двоєдушною (його, до речі, після війни і посадили). Пам'ятаю, перед операцією він радив нам, особистам, не висуватись, більше поглядати, як поводяться в бою інші. Ну а який тоді буде авторитет, якщо за чужими спинами відсиджуєшся? Та й жінці в загоні треба було обов'язково виявити себе. Адже з нас був особливий попит – не всі вірили, що ми вміємо воювати. У мене було 3 поранення, є медаль "За відвагу" - це людям, які вже знають про щось говорить. Так ось, а бригадний особистий потім уже, після бою, розпитував у партизанів, чи не ховалися ми. Звичайно, з такими людьми не вдавалося мені знаходити спільну мову.

А щодо Івана Тимчука, то я особисто була свідком його серйозної розмови з командирами та політруками загонів щодо приписок. Пам'ятайте, казав Тимчук, що результати всіх ваших бойових дій перевіряються, а приписок не повинно бути, винні за це відповідатимуть. Він посилався на липовий звіт про штурм одного гарнізону, в якому значилося, що вбито 100 фашистів, а насправді - 3 поліцаї та 1 німець. Можу засвідчити, що при мені у бойових операціях нашого загону приписок не було. І ту вимогливу розмову вважаю показником духовної сили партизанського керівництва, адже чесність і справді відстоювалася.

У будь-який будинок зайди - погодують

Загін наш стояв у Логойському районі, у лісі, біля річки. Були вириті землянки, у них зроблено грубки, нари, спали всі напокій (не роздягаючись) – де комусь знайшлося місце. Нас із Черемовським (з ним я прийшла до партизанів) визначили у розвідку. До складу бригади "Штурмова" входило кілька загонів, у нашому було 3 роти – близько 300 осіб. На завдання люди ходили охоче. Тому що до будь-якої хати зайди – люди обігріють, нагодують, добре слово скажуть. Мені ще в чому пощастило - всі мого тата знали, чудового фельдшера, і як дізнавалися, що я його донька, то й молочком намагалися почастувати, і сметанкою. У Карпилівці, Буді, В'ячі, Лисій Горі, у Гаянах, Тукалівці – всюди рідні мені люди.

Доводилося мені й людей у ​​загін завербувати. Одному полицейскому, Барташевичу, я написала письмо примерно такое: "Вспомните, как мы с вами вместе были беженцами, собирались бороться против фашистов, в самом начале войны. Теперь вы стали начальником полиции - понимаю, что вам непросто было сделать такой выбор. Возможно, вас заставили это сделать. Но как вы потом отчитаетесь за службу у фашистов, когда придут наши? Я вам зла не хочу, а наоборот, предлагаю выход". І пропонувала йому співпрацювати з нами. Переправила листа адресату. І Барташевич вийшов на нас, передав список агентів гестапо, але, на жаль, скористатися ним нам не вдалося: його загубили під час блокади. Проте Барташевичу зачиталося: він після війни відсидів і повернувся на батьківщину. Жив, ніхто його більше не чіпав.