Entries tagged with міщенко

Зі щоденника Олександра Міщенка (Олеся Волі) (1952), українського письменника та журналіста, у 1986 р. – провідника пасажирських поїздів:

Грузинські ревізори:

«Сір, сір єсть? Сулугуні ілі любітєльскій...». Актів, коли сиром обдаруєш, не пишуть, ще й за сир гроші дадуть.

Карагандинським і павлоградським ревізорам дай ковбасу суху.

Провідник її ще й підсушить у дорозі, тоді вона блищить пахнучи, аж слинка тече. Ревізори, як хорти, накидаються на ту ковбасу і також актів не пишуть, хоч ти який грішний будеш...

Кисловодських ревізорів київським фірмовим тортом ощаслив: можеш тоді спокійно їхати кавказькою дорогою: не покарають.

До речі, в Адлері в магазині «Океан» червону рибу теж в основному лише за київський торт дефіцитний візьмеш.

Прокурена, спита дівиця років двадцяти – двадцяти трьох. В третьому вагоні їде. Без маршруту. Шалава! На охорону їй треба виходити – вона ж вухом не веде. А працює з травня минулого року провідницею, і хлопці до неї гидливо ставляться. Лише один – з «шизою» – клинці підбиває.

Бальзак мав рацію: тих жінок, які опускаються, навіть люблять; зате опущених – ненавидять.

(Олесь Воля [Олександр Міщенко], Щоденник. Сорок років. 1969–2009 (Київ: Аконіт, 2011), с. 585–586)

Ілюстрація: посадка на приміський поїзд до моря в Калінінграді, можливо, кінець 1960-х – початок 1970-х рр.

Зі щоденника Олександра Міщенка (Олеся Волі) (1952), українського письменника та журналіста, у серпні 1969 р. – мешканця с. Винники тепер Кременчуцького району Полтавської області, співробітника районної газети «Радянське село» (Козельщина):

Як і думалося, працюю в редакції. Увесь поринув у роботу, і все тут нове. Та й вимоги до написання матеріалів значно вищі, ніж коли був сількором-дописувачем. Тепер у штаті (120 карбованців платять – це ж сума добряча, на дорозі не валяється). Також узяв за правило: по кілька разів переписую чи то зарисовку, чи то замітку, а то й інформацію. Редакційні дріб’язки, певне, що не захоплюють, а от сільські люди полонили, і тепер по-іншому дивлюся на те, що вони розповідають, думають про світ, владу, а надто пережите ними. Душі людей приваблюють. А в тих душах океан невичерпний і горя по вінця. Я вже чимало історій в окремі зошити позаписував про час воєнний. І одну історію, що пече, – про голодовку в Бреусівці, Федір Федорович Хміль розповів. Він комбайнером працює. Проте, коли я розповів нашому секретареві редакції Дмитрові Івановичу Безручкові про почуті й записані мною історії, то щиро попередив, аби я про голодовку геть і не згадував: щоб «політику» не пришили; а про війну зараз не актуально писати, адже розпал літа, жнива – ось «ударний фронт». Взагалі Дмитро Іванович – гарна людина. Сталінградець. В очі смерті не раз дивився, тричі поранений. І також голодовку пережив – тільки він спогадів про неї утримується. Дмитро Іванович найсильніший журналіст. Він «в умі» настільки продумує матеріал, що одразу викладає його без жодної помарки на папір або ж надиктовує друкарці. Отож я щасливий заприязнитися з Дмитром Івановичем, і як добре, що, крім усіх інших багатьох достоїнств, ще й характер у нього врівноважений, делікатний.

(Олесь Воля [Олександр Міщенко], Щоденник. Сорок років. 1969–2009 (Київ: Аконіт, 2011), с. 25–26)

Епізод 395: Олександр Міщенко, 29 січня 1986 року

Епізод 225: Олександр Міщенко, 12 серпня 1969 року