Entries tagged with 1935

Entry tags:

Епізод 621: Гнат Прудкий, 12 вересня 1935 року

Зі щоденника Гната Прудкого (1896–?), у 1935 р. – мешканця Києва, рахівника лікарні, колишнього викладача Київського кіноінституту:

Був у Мірошниченка К., знаю, що він жалюгідний боягуз. Вчиться близько 10 років. Отримав у 1925 році 150 рублів стипендії від Профспілки. Я у 1924 році за посадою командира взводу отримував 42 рублі (демобілізувався у грудні 1924 року). Отримує всі переваги привілейованого. Він боїться, щоб не втратити «хлібний квиток», коли його перевели у співчуваючі. У 1933 році він потрапив до 4-го санаторію від самого передчуття, що може позбутися титулу червоного дворянина зі всіма його пільгами і перевагами матеріального порядку. І ось, знаючи цього Мірошниченка, який заявляв братові його дружини у Ставищенському районі: «Я не дозволяю говорити ці речі в моїй квартирі», коли той повідомляв жахливі картини голоду. А потім сам Мірошниченко, коли був співчуваючим, розповідав, як примари померлих і помираючих, котрих він бачив щодня по десятку і більше, снились йому уві сні й переслідували всюди. Заявляв сам Мірошниченко, що випадково, в незачинені двері квартири заходив такий голодуючий і залишав після себе запах, жахливий якийсь запах, що залишався цілий тиждень. А потім сам розповідав, що на полі до нього підходила колгоспниця, яка працювала на полі, зі словами прохання: «Мій чоловік умер тут з голоду, я ось роблю, дайте хоч трошки хліба, бо і я умру з голоду, може ще й сьогодні». Сам знає, як над ним чинили молокососи, після чого він заявляв представникові трійки (з розбору апеляцій) «які б не були результати, неважливо, але враження від засідання у мене огидне».

Сам заявляв, що всі члени Трійки наввипередки гналися зі своїми питаннями аж до того, що слід було просити: «ставте питання по черзі». І сам же Мірошниченко казав, що найбільш юний з комісії весь час дорікав йому словами: «Товаришу, навіщо ви говорите по-професорськи, ви говоріть так, як товариш Сталін сказав».

Я знав, що собою являє Мірошниченко, але я хочу мати конкретне діло, а не теоретичне припущення. Тому я пішов за рекомендацією для вступу до столярної майстерні агентом з доручень. Післязавтра подивлюся, що буде результатом цієї справи. Я переконаний, що він усе зробить, щоб мене туди не прийняли. Але я хочу це перевірити на ділі. Чекати залишилося недовго. Побачимо 14 вересня 1935 року.

(“Щоденник Прудкого Гната Дементійовича (виписки)”, у Валентина Стрілько-Тютюн, Щоденник для XXI століття (Київ: Правда Ярославичів, 2017), с. 269–270. Переклад з російської)

Ілюстрація: Київ, вулиця Хорива, 1935 р.

Entry tags:

Епізод 558: Михайло Могилянський, 11 липня 1935 року

Зі щоденника Михайла Могилянського (1873–1942), українського письменника та літературознавця, у 1935 р. – мешканця Дмитрова Московської області:

Ось я й «дома» – рівно місяць – мандрував до Києва, жив у Москві (тільки два дні в кінці червня пробув у Дмитрові) – одне слово, жив у незвичній обстанові «в безповітряному просторі»... А тепер треба виробити собі якийсь сталий modus vivendi. Коли подумаю про життя своїх – Ладі, Дмитра, Ісі, навіть Лесі, – переконуюсь, що, врешті, радості вони мають не більше за мене, а вони ж ще молоді й жадоба повного життя мусить у них бути міцніша. А мені – ще нема чого жалітися, коли навіть – схотів купити Орлова – «Студентський рух», – купив, схотів купити М. Пруста, – купив... Проте не можу морально погодитись з своїм становищем несправедливо й безпідставно засудженого, не можу й не можу. Може, позбавитись можливості задовольняти свої бажання – легше, ніж бути в такому безправному стані, як я, ніж мати незаслужені кваліфікації та не мати можливості їх заперечити. Взагалі ж – не надавати великого значення нічому особистому – найкращий спосіб зберігати душевну рівновагу... Сьогодні дістав відповідь від ЦБ СНР на мій лист від 3 липня. З одного боку – пишуть, що їхня постанова зроблена на підставі того матеріалу, що вони дістали, а з другого, не відмовляються переглянути справу, коли я дам матеріал, що переконає їх у моїй правоті. Значить, не всі надії втрачені? Хоча чому це вони не задовольнили мого прохання про рецензійну оцінку моїх наукових праць! Адже ж навіть Київська секція ухвалила, було, рецензувати мої наукові праці. Ухвалить ухвалила, а ухвали не виконала. Я тоді звернувся до ЦБ і от маю. Невже, невже так і не розплутаю цього сплетіння непорозумінь?!

У газетах опубліковано величний план реконструкції Москви, який вражає сміливістю й грандіозністю. Тільки пролетарська держава під керівництвом Компартії може позволити собі щось подібне. Я щороку буваю в Москві з 1929 року, і я на власні очі бачив ті величезні зміни, які відбулись у Москві протягом останніх шести літ. Той, хто не був у Москві з 1929, буде вражений обличчям міста року 1935-го: міста просто не пізнати. Вже зараз воно одне з культурніших міст всесвіту. А зміни ближчих 10 років багато разів більшими будуть, ніж ті зміни, що відбулись на моїх очах з 1929 року. На жаль, мені вже важко сподіватись побачити закінчення тих змін, які проголошені планом реконструкції. Про них одне можна сказати: справжні чудеса відбуваються у нашій сучасній дійсності, чудеса, про які нещодавно й мріяти не можна було при найбуйнішій фантазії.

(Михайло Могилянський, «Щоденник. 1934, листопад – 1937, жовтень», публікація Олександра Сергеєва, Хроніка – 2000, вип. 59 (2007), с. 336–337)

Entry tags:

Епізод 100: Вільям Ширер, 9 квітня 1935 року

Зі щоденника Вільяма Ширера (1904–1993), американського журналіста і письменника, у 1935 р. – кореспондента берлінського бюро інформаційного агентства Universal Service:

Увечері гала-прийом в Опері з нагоди одруження Ґьорінґа. Він одружився з провінційною акторкою, Еммі Зоннеманн. Я отримав запрошення, але не пішов. Люди з партії кажуть, що Ґеббельс розлючений марнотратними показними заходами свого заклятого ворога, з яких сьогоднішній був лише одним прикладом, і що він говорив пресі, що вона може коментувати це саркастично. Думаю, небагато редакторів насміляться.

(William L. Shirer, Berlin Diary. The Journal of a Foreign Correspondent 1934–1941 (New York: Alfred A. Knopf, 1941), p. 35–36. Переклад з англійської)