Зі щоденника Микити Шаповала (1882–1932), українського громадського і політичного діяча, соціолога, у 1929 р. – мешканця Праги, голови Українського Соціологічного Інституту:
Продовження розмови з міністром Крофтою. Розмова була гаряча. Він прохав мене сформулувати третю точку (про відношення уряду ЧСР до української справи), але коли я торкнувся Архиву і сказав, що нові методи болюче вразили українців, він перебив і схвильовано, повишеним тоном, почав нарікати, що українці не розуміють свого добра, що М-во даючи гроші має право доглядати за їх витратою, а ми не визнаємо цього права. Все, що робить Славік, то робив з його відома і т. п.
Умова М-ва: передати Архив на таких засадах як передали москалі, а ні – то підмогу припиняємо. Середнього рішення не може бути...
Про борги: М-во охотно їх покрити, але треба точний їх спис.
Підкарпаття: це є справа Міністерства Внутрішніх Справ. Але М-во Закорд. Справ поставить нашу справу перед урядом і боронитиме наші позиції, коли ми справді будемо працювати культурно-економічно, а не політично.
Я: Що таке політика? Як писати і друкувати книжки, статті, читати лекції і т. п. – хіба це політика? Розуміється, це теорія політики.
Він: Це теорія політики і проти цього ми нічого не маємо. Еміґранти не повинні виступати проти «сусідніх держав», не робити нас діпломатичних труднощів.
Я: Ми користуємось правом азилю на цих умовах – без «активної політики».
Потім він покликав Завазала і при йому сказав, яке становище М-ва в зачеплених мною справах. Завазал зразу перейшов на гроші: чому ми не беремо тих 6000 кч., що користається Український Комітет. «Ми даємо Укр. Комітетові тому, що Ви прохали і що ми знали, що там ваші люде, яким треба утримання. На нашу думку тепер Укр. Ком. не потрібний. Я порозумівся з Григоріївим про це ще літом, а він одїхавши чомусь не написав заяви про відкликання асигновки. Ми ж звязані резолюціями і попередн. заявами, і т. д.
Я вияснив непорозуміння і звалив вину на М-во. Між иншим Завазал поясняв при мені Крофті, як ділиться еміґрація: «тепер є два напрями – петлюрівці і шаповалівці, але вже орґанізується третій напрямок на чолі з Галаганом».
Я подякував Крофті за допомогу протягом 8 років, підкреслив, що матеріяльні відносини між нами і М-вом припиняються, і що «тепер про гроші не говоримо». Подякував і за допомогу мені особисто, пояснив ціль моєї поїздки до Америки і Канади: коли здобуду гроші, то вернусь, щоб далі вести нашу працю в Празі чи Ужгороді, а коли не дістану, то не вернусь, десь стану робітником – в Парижі чи Ню Йорку. Він мені бажав успіху і щасливого повороту до Праги.
Потім розмовляв окремо з Завазалом з годину. Він запевняв у приятельстві! І все доводив, щоб взяли гроші. «Галаган разів шість прохав про гроші, але я не дав і не дам». Нагадав мені, щоб я не забув (!) видати на почті уповноваження «вашій пані», щоб вона могла одержувати мою стипендію. Все нарікав на Н. Я., що не написав заяви про комітетські гроші.
Я подякував йому за працю для української еміґрації («Що ж це моя служба» – скромно він зітхнув), але я сказав, що він її бойкотує («ні!»).
Вражіння – зле. Хоч знову він себе величав соц.-демократом!
На вулиці він окремо шепнув шпіонові, щоб той подивився на мене в трамваї. Я помітив, що панок, з яким він говорив, сів у мій вагон, поглянув пильно на мене, а проїхавши один квартал – виступив!
Так то, пане Завазал, виявляєте «приятельство» українцям.
У вечері я інформував Президію Кураторії і Дирекцію Соц. Інстит.
Вони постановили ті гроші взяти.
