Епізод 219: Аркадій Любченко, 6 серпня 1942 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у серпні 1942 р. – мешканця Києва:

Знову півдня в ходінні – Мала студія (аж за Володимир, базаром), потім – Житловідділ (біля Сінного базару), редакція «Н. У. С.» [«Нового Українського Слова»], де взяв журнали й газети західньоукраїнські для читання, нарешті відділ мистецтв (Фундук[леївська] ул.), де мене запрошують консультантом. Треба діяти: під лежачий камінь вода не тече.

А загальне становище в Києві таке: вже два тижні, як заборонено сюди довіз харчів із сіл, проте крамниць теж не відкрито. Міському мешканцеві хоч помирай з голоду, бо пайка, яку він (якщо працює) одержує, аж ніяк його не задовольнить – лише огірків трохи та капусти. Хліба з 1/VIII дають по 200 гр. і на службі на місяць – 1 клг. Ціни на базарі: хліб – 14–15 крб. за 100 гр., сало – 700–750 крб. за клг., масло – 800, пшоно – 22 крб. шклянка, сірники – 6 крб. пачка... А заробітня платня середнього службовця – 700–800 крб. на місяць. От і крутись. Зі спекулянтами, які дійшли ажіотажу, боротись, безперечно, треба, але робочого мешканця забезпечити якимсь мінімумом теж треба. Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність влади. Вона межує з байдужністю... і злочином. Адже все це – тільки на руку большевикам.

Був Є. Фомін, але коротко. Прийшли інші й перешкодили розмові. Фомін якийсь дуже розгублений, говорить безсистемно, сидить як на голках, хитрує. Каже, що втік з Ворошиловграду ще з двома, показує різні документи. Вже прописаний в цьому ж будинкові, легалізувався. Вигляд дуже непрезентабельний: хто дав йому сорочку, а хто штани. Правда, Фомін давно вже звик до розгардіяшного життя й подачок. Питаю: «А як же буде тепер з Вашою дружиною й дітьми, що залишились в Уфі? Їм тепер там нічогісінько не дадуть, ще й виженуть. Вони ж підуть жебрати, загинуть, чи подумали ви про це?» – «Подумав, – відповідає. – Все одно і я з ними там пропав би». Дивне якесь ставлення. Тут не відчай, ні, а взагалі – страшна байдужність, несердечність і брак благородства. Взагалі – підозріле все це.

Каже, що мене там кленуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене «нищівна» стаття в «Комуністі». Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: «Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок – що він думав, коли зважився на таку чорну зраду». Ха-ха!

Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа. А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина подібний до мене і хтось сказав: «А мені видалось, що це Любченко» – Стебун патетично вигукнув: «Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!». Проте більшість, як каже Фомін, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрить мені. Там усім заправляє Рибак. Жидки міцно зорганізувались, подобували собі з Москви якісь червоні картки й одержують збільшену пайку харчів. Решта має білі картки й просто голодує.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 63–64)

Ілюстрація: торгівля на київському Євбазі, 1942 р.