Епізод 167: Олесь Гончар, 15 червня 1976 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника, у 1976 р. – мешканця Києва:

Вечір. Парк Шевченківський. Дерева рідкісної могутності. Крізь темну зелень просвічує червоним оксамитом корпус університету. Скільки разів бачиш – і все вражає.

Долі людські...

Заходить до нас відвідувач. Високочолий. Довгі сиві вуса. Відрекомендувався:

– Дід Степан.

Намагаюсь дізнатись, як величають по батькові, але даремно:

– Дід Степан і досить.

Козарлюга. Як один із братів Тобілевичів. Він і родом, виявляється, з їхніх країв.

– Спитаєте, чого прийшов? Читав усé (Ваше) і хотів подивитись, доки ще не зовсім осліп (сліпне від катаракти).

До недавнього – інженер-шляховик. Зводив дорожні споруди. Півжиття з теодолітом. Міряв і Сибір.

– Маю 78 років, скоро вмру і не смерті боюсь... Щодо цього згоден із Спінозою: смерть неминуча, тож не треба боятись її і не треба про неї думати. Думки про інше. Прийшов оце до вас запитати: що буде з нашою мовою? Ночами лежу, дивлюсь хворими старими очима в стелю і все мучусь думками: що буде з нею?

Лає всіх: лікарів. Перевертнів. Підлабузників. Відступників, ренегатів... Молодих, що по шість років протирають штани в інститутах, об’їдають батьків і досі нічого не винайшли від катаракти. Мрія (в таких) про одне: диплом у зуби – і влаштуватись на півтори ставки... А чиновництва! «Стільки його розвелось у нас у районі – до Києва не перевішаєш».

Бойовий дід. Ерудиція багатюща. Дружина кінчала Лозаннський університет, європейські мови блискуче знає, але зараз згорбило її, ледве хату перейде, отак ходить (показує, як вона ходить).

– То хіба ж я можу кинути таку й поїхати десь лікуватись? Оце вирвався на день.

Живуть у глушині. Розповідає, як воював з невігласами за «Собор». Діставати книжку їздив у сусідній район. При ньому ще якийсь з’явивсь у книгарні, прибув із Черкас, прочув, що тут є. Черкасець, видно, був із розмахом:

– Дайте дванадцять «Соборів»!

– Навіщо вам стільки?

– Люди просили.

Знов дід лає тих, що цураються. Знову: щó з нею буде?

Прощаючись, уже з порога тричі вклонився до пояса. Сивою головою. Всіма пережитими літами.

Почуваю, як глибоко це западає в душу. Ніколи цього не забути. [...]

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 2, 1968–1983, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 266–267)

Ілюстрація: Червоний корпус Київського університету, 1979 р. Фото з добірки В. Дєдова і Е. Каліки.