Епізод 90: Іванна Блажкевич, 30 березня 1916 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1916 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Вчора дістала карточку від чоловіка, яка повинна мені була розраду подати по причині смерті коханої дитини. Про її смерть довідався тато аж в два місяці опісля.

Щоби якнайкраще стати при мені бодай карточкою, написав її по-німецьки, в надії, що скоріше перейде через цензуру, а йшла вона, однак, звичайних 6 тижнів і, «зацвенькавши» по-чужому, не заговорила до душі. Чомусь так сумно стало, як ніколи...

Хоч час зробив своє. Сила заняття: наука і праця в читальні, а тепер ще в городі і в пасіці мусила принести забуття. Фізичне змучення дає спокійний сон, а це кріпить силу. Карточки від чоловіка додатково заохочують мене до праці, а вслід за тим поринаю в ній цілою душею.

Просить чоловік, щоб писати йому про школу. Банує за своїм улюбленим верстатом праці, в якому щиро трудився, не за гроші, а за совість. Але що ж йому писати. Як у цій школі стільки від науки, що кіт наплакав. Не раз і до десятої години дітвора сама пустує, а опісля, як учителька прийде, йде все темпом стрілецької молитви: «Отченаш, хліб наш насущний дай нам днесь, думам нашим, амінь». Одна Галька Сембратович совісно виконує великі обов’язки вчительки.

Приблукуються і давніші картки від чоловіка. Безмежна віддаль, яка лягла між нами, спричинює, що не раз на вислану картку наспіє відповідь за якого півроку.

І ось моя Любочка п’ятий місяць в ямці, а тут приходить карточка, в якій тато просить, щоб його донцю рятувати як змога, бо йому дуже було б жаль, якщо вона померла б.

Білизну я вислала ще восени, а чоловік даром вижидає посилки...

18 лютня була в Катта-Кургані місія шведського Червоного Хреста. Пише чоловік, що полонені, мов діти, раділи отриманими через цю місію дарунками. Чоловік дістав черевики, коц, пару білизни і прибори до їди. Австрійські старшини скаржилися перед розділюючою сестрою Червоного Хреста, що управа табору полонених змушує їх разом з іншими ховати тіла померлих полонених.

«Як то, панове, – каже їм шведська сестриця, – то вам так тяжко віддати товаришам цю останню прислугу?»

Мовчки прийняли офіцери цей делікатний заміт – відповідь на свою скаргу.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 112–113)

Ілюстрація: Іванна Блажкевич з сином Богданом, червень 1918 р.